Презентація результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" → https://www.youtube.com/watch?v=UTc7IeIGS7o

Запрошуємо на презентацію результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни", що був зреалізований завдяки фінансовій підтримці House of Europe!

Проєкт мав на меті оцифрувати та забезпечити вільний онлайн-доступ до зібраного раніше архіву свідчень про жіночий досвід і способи виживання в умовах війни.

Автори проєкту зібрали 30 свідчень жінок, у яких відображені початок війни, депортації родин, репресії, ув’язнення, співпраця з ОУН, голод, переслідування церкви, допити, окупація та насильство українського населення.

На зустрічі поговоримо про наш досвід упорядкування усних свідчень, а також представимо цінні розповіді і візуальні матеріали з приватних родинних архівів.

Почути раніше не чутні голоси і побачити обличчя людей з минулого – це не лише статична фіксація культурної спадщини задля її збереження. Це її переорієнтація на моделювання інклюзивної політики національної пам’яті, формування ідентичності української нації та можливість деколонізувати суспільне мислення та зберегти історичну пам’ять українців.

Учасники та учасниці дискусії:

👉 Павло Артимишин – історик, учасник дослідницької групи проєкту;
👉 Роксолана Попелюк – історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту;
👉 Юлія Шелеп – історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту;
👉 Данило Кравець – історик, архівіст проєкту.

📌 Коли: 25 червня, початок о 17:30.
📍 Місце зустрічі: Івано-Франківськ. Підземний Перехід Ваґабундо, вул. Пилипа Орлика, 7.

Вхід вільний.

“Віталій Шульгин та українофіли мали спільного предка в особі Михайла Максимовича з його аполітичним, етнографічним українофільством. Однак вони розвивали спадщину Максимовича в різних напрямах. Шульгин використовував її, щоб підтвердити історичну російськість регіону, активісти КГТ слідували за Миколою Костомаровим, який перетворив етнографізм Максимовича на сучасний націоналізм. Яків Шульгин, біологічний племінник Віталія, пішов їхнім шляхом.

Суттєве розходження між Віталієм і Яковом, імовірно, трапилося під час конфлікту у КГТ. Яків, який на 1874 рік уже був радикалом і українофілом, якоїсь миті вирішив віддати перевагу своєму політичному наставникові Драгоманову й розірвати зв’язки з дядьком. 28 березня 1875 року Яків став членом КГТ; його прийняли на тій самій сесії, коли Віталія Шульгина та Юзефовича за їхнім бажанням звідти вилучили. Можливо, розколу посприяла якась особиста незгода. Понад 15 років потому Яків написав у листі, що «завдяки його [Віталія] дружині, яка врешті-решт жорсткого його образила, мої стосунки з ним, здається, зовнішньо закінчилися, але внутрішньо завжди залишалися міцними, і мій дядько сам визнав це в останні дні свого життя». Тут Яків посилається на роман своєї тітки зі студентом Дмитром Піхном; однак цей лист написаний у контексті, коли Яків мав сильний стимул приглушити політичні причини конфлікту

Розкол у родині Шульгиних був остаточним. Виникли дві окремі гілки, які практично більше не перетиналися.

Яків Шульгин залишався українофілом до кінця свого життя. Його біографія свідчить, що українська національна мобілізація ХІХ століття не діяла за схемою, коли люди «усвідомлювали» свою вроджену етнічність (культуру, мову), а потім політизували її. Навпаки, Яків обрав політичний проєкт, народницький соціалізм, і потім працював, щоб стати зразковим членом відповідної національної спільноти, вивчаючи українську мову та історію регіону. Націоналісти свідомо вибирали та формували свою «національну ідентичність», щоб відповідати своїм політичним цілям.

Кар’єра Віталія Шульгина — хороший приклад малоросійського патріотизму, який був повністю сумісним із імперським лоялізмом і загальноросійським націоналізмом. Шульгин мав особисті зв’язки з багатьма українофілами й остаточно розійшовся з ними лише тоді, коли втратив надію навернути їх на загальноросійський шлях. На відміну від них, він вважав, що централізована держава й малоросійські селяни принесуть користь одне одному. Держава мала засоби інституціоналізації російськости регіону, за що взамін отримала б успішне та вірне російське населення. Шульгин зумів отримати державне фінансування, щоб просувати свій політичний проєкт. У виданні «Кіевлянинъ» його інтелектуальна спадщина й далі розвивалась. Знамено єдности Малоросії з Великоросією підняв спочатку його колишній протеже, молодий економіст Піхно, а пізніше — Василь Шульгин, чоловік, якого вважали (хоч він таким не був) біологічним сином Віталія.

Ідеологічний розкол у родині Шульгиних і конфлікт між консервативними малоросіянами та українофілами загалом виставили один проти одного два різні національно-політичні проєкти. Обидва вони постали з регіонального патріотизму початку XIX століття, але один був призначений для того, щоб зміцнити імперську державу, а другий став народницьким і потенційно підривним”.

Детальніше про те, як родина Шульгиних опинилася по різні боки національного протистояння та як формувалися конкуруючі проєкти читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

Фото – Віталій Шульгин, рисунок: П. Борель.

Родовід родини Шульгіних.

📚 Відкриваємо передпродаж книги “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України” авторки Мар'яни Буджерин!

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави.

Книжка “Бомба у спадок” Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору, сформованого на перетині внутрішньополітичної невизначености, економічної кризи та зовнішнього тиску з боку ядерних держав, зокрема США й Росії.

Авторка, спираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськости. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй було обіцяно в обмін на роззброєння? Чи могла вона втримати ядерний статус? Якщо так, то чи зважилась би Росія на таку зухвалу агресію?

“Бомба у спадок” критично осмислює ці запитання й застерігає від спрощених сценаріїв, що не враховують, у яких умовах і на яких засадах постала незалежна Україна.

👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 490 грн замість 590 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/product/bomba-u-spadok-rozpad-srsr-ta-yaderne-rozzbroyennya-ukrayiny/

❗️Очікуємо з друку після 18 серпня 2025 року.

У червні 1941 року, у перші дні радянсько-німецької війни енкаведисти розстріляли у тюрмах заходу України понад 20 тисяч в’язнів.

Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів. Коли радянські сили відійшли із західноукраїнських міст, люди побачили на тюремних подвір’ях гори трупів.

У спецпроєкті “Кривавий червень” розповідаємо про одну з найжахливіших сторінок української історії:

⚫️ Причини й обсяги репресивних убивств 1941 року ⟶ https://bit.ly/4ngoPqu

⚫️ Списки особового складу тюремного відділення НКВС у Львівській області ⟶ https://bit.ly/43QXJ1j

⚫️ Півстоліття мовчання: львівська шахта, що стала братською могилою ⟶ https://bit.ly/3FMbaGL

⚫️ Про страшну розправу над в’язнями біля Добромиля і жахливе поховання у шахті Саліна ⟶ https://bit.ly/3Gaw6XT

⚫️ "Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні ⟶ https://bit.ly/4ebRNmX

⚫️ Урочище Дем’янів Лаз: масові розстріли в'язнів з тюрми НКВС на околиці Івано-Франківська влітку 1941 року ⟶ https://bit.ly/4k3TvbA

⚫️ Спогади в'язня, котрий вижив у самбірській тюрмі ⟶ https://bit.ly/4l7LbbI

⬛️ Спецпроєкт “Кривавий червень” ⟶ https://bit.ly/44arNns

Фото: опускання труни з жертвою розстрілів.

«13 серпня 1911 рік. Того недільного ранку жителі Централії нарешті по-справжньому розгледіли своїх сусідів. Тих, кого вони раніше називали русинами, карпатцями, угорцями, австрійцями, галичанами та українцями. Смиренні шахтарі, їхні дружини та діти вийшли на вулиці містечка в новому образі.

Того дня Централію заповнили люди у строкатому вбранні — вишитих чоловічих сорочках і жіночих сукнях. З’ясувалося, що вихідці з Галичини та Карпатської Руси не викинули свої старі лахи. Багато років живучи в Пенсильванії, вони возили їх зі собою, старанно берегли, прали, латали, доробляли, прикрашали, щоб у майбутньому, одного особливого дня, дістати жупан із шафи, вдягти його й урочисто вийти на вулицю разом із родиною, побратимами й іншими земляками. Хтось чекав слушного моменту кілька місяців, а хтось — аж десятиліття.

Василь, Катерина та Лука Ориняки також були в тому яскравому людному морі. Вони разом із друзями та сусідами радісно крокували на північ, на околицю Централії, де нарешті після багатьох років перемовин, збирання коштів, підготовки та будівництва з’явилася перша в містечку українська церква.

«Духовне життя українського емігранта-мужика нічим не змінилось; нічого так не виповнює його, як церква і обряд. Він злився з ними ще в рідному селі, як з чимось найріднішим йому, і як з чимось, що має бути, як його вчили, виразником його естетичних почувань, дороговказом праведності його життя на цим світі, задля вічного спасіння і за нагоди по смерті. І таким він виїхав до Америки. І скоро, лише знайшов там те, задля чого виїхав — роботу і гріш, зараз перше, за чим став оглядатися і над чим став роздумувати, була церква — така як в його селі. І він став її будувати» — написав Юліан Бачинський у своїй книжці «Українська імміґрація в Сполучених Штатах Америки».

Брати Ориняки крокували Централією, обіймаючи друзів чи шанобливо киваючи знайомим. Декого з присутніх вони знали ще зі Старого краю — разом ходили до церкви в Погарі, разом мріяли про еміграцію за океан, разом пливли на кораблях і тепер плічо-пліч ішли до храму на новій батьківщині. Уперше за довгий час спілкувались на вулиці рідною говіркою і лише на день, навіть на декілька щасливих годин кожний відчув, що він удома. Що навколо ліси не гірської Пенсильванії, а рідних Карпат, що рідня — близько, молодість та здоров’я — повернулись, а друзі — досі живі. Згадали і тих, які одного дня не вийшли з шахти, чи тих, що померли від травм і хвороб. Сьогодні день, коли минуле злилося із сьогоденням, а русини, карпатці, угорці, австрійці, галичани та українці знову можуть називати себе так, як їм хочеться, не використовуючи після цього риску й додаток «американці». «Слава Ісусу Христу!» — лунало зусібіч. «Слава навіки Богу!» — відповідали люди у вишитому вбранні.

Нова церква не могла вмістити усіх присутніх, тому люди вишукувалися на майданчику перед нею. Молодий парох привітав присутніх: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають!», затим сказав багато гарних слів про пам’ять, про корені, про збереження традицій, поміч близьким і відчуття дружнього плеча навіть у далекім од Батьківщини краї».

Про значення святкових обрядів українців в Америці читайте в книзі Максима Беспалова «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

Фото: церква Успіння Пресвятої Діви Марії у Централії.

“Зіставлення інформації з Галицько-Волинської хроніки та «Історії» Яна Длуґоша дає нам змогу ствердити, що в Дорогичині з нагоди коронації Данила відбувся великий з’їзд світських і духовних можновладців.

Можемо обережно ствердити, що в урочистостях взяли участь вдова покійного князя Романа, Василько та Лев. Цілком імовірно, що були присутні й інші, молодші члени родини разом зі своїми жінками. До Дорогичина приїхали мазовецький князь Земовит, а можливо, що і краківсько-сандомирський князь Болеслав Сором’язливий. Разом із польськими володарями прибули численні можновладці та воїни, які входили до почту та військ, що згодом вирушили на ятвягів.

Ще однією, численно представленою на урочистостях групою було духовенство. Зі слів Галицько-Волинської хроніки можна зробити висновок, що на коронацію прибули всі духовні владики держави Романовичів, а отже, Іван із Холма, а також володимирський, луцький, галицький та перемишльський єпископи, яких не знаємо на ім’я. Католицьку церковну єрархію представляли папський легат Опізо, краківський єпископ Прандота, а також, згідно із хронікою Яна Длуґоша, й інші польські єпископи.

На нашу думку, серед цих католицьких єрархів міг бути єпископ Руси Ґерард, а також висвячений у листопаді 1253 року єпископ Литви Віт, можливо — познанський єпископ Пйотр. Цілком імовірно, що прибув і єпископ ятвягів Генріх, який певним чином був пов’язаний із Данилом. Утім цього владику складно зарахувати до польського єпископату”.

Про коронацію Данила читайте у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

Фото: коронація Данила Романовича. Картина Антона Пилиповського.

Запрошуємо у трамвайну подорож Україною в різні роки:

🚋 1949 рік – трамвайну мережу створили у Конотопі на Сумщині. Вона функціонує донині і є найпівнічнішою в Україні.

🚋 1986 рік – швидкісний трамвай запрацював у Кривому Розі. Тут є 18 станцій, чотири з яких розташовані під землею.

🚋 1989 рік – село Молочне неподалік Євпаторії поповнилося 1,5 - кілометровим трамвайним маршрутом. Він з'єднує пансіонат “Берег” із морським узбережжям. Це одна з найкоротших трамвайних систем у світі.

🚋 2007-2011 роки – на вулицях Вінниці з'явилися швейцарські трамваї марок Karpfen та Mirage, які раніше працювали в Цюриху. Місто обрали зокрема й через однакову ширину колій – 1000 мм. У рамках проєкту передали 116 трамваїв, а також організували навчання для спеціалістів Вінницької транспортної компанії. Завдяки проєкту у Вінниці розпочали транспортну реформу.

👉 Більше про історію та розвиток трамваїв в Україні та світі читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Упродовж 2013–2019 років команда "Локальної історії" мандрувала віддаленими населеними пункти Галичини, щоб зафіксувати і зберегти усноісторичні свідчення учасників та очевидців подій XX століття. В авдіо- чи відеоформаті фіксували спогади про Другу світову війну, німецьку й радянську окупації, репресії та депортації, рух опору й націоналістичне підпілля. Сканували й оцифровували родинні архіви з фотографіями та цікавими документами.

Експедиції відбувалися щотижня, записи іноді тривали щодня. Упродовж шести років було відвідано понад 1500 населених пунктів, записано понад 5000 респондентів і оцифровано майже 39 000 давніх світлин та документів із родинних архівів. "Ми мали дуже амбітну мету: записати якомога більше свідчень. Хотіли встигнути зробити це в різних місцевостях. Хоч наша команда не надто велика, процес був дуже інтенсивним", — ділиться спогадами головний редактор "Живої історії", безпосередній учасник експедицій, історик-етнолог Юрій Пуківський.

Результатом став великий масив зібраної інформації. Дуже цінним є і розмаїття обговорюваних тем. Старожили розповідали не лише про драматичні сторінки їхнього життя, а й про побут, місцеві традиції, страви, звичаї та фольклор.

Залучити передові технологічні потужності до створення онлайнового архіву вдалося завдяки програмі House of Europe, яку підтримує Європейський Союз. У межах програми почав діяти підпроєкт "Живої історії" — "Жіночі голоси Другої світової війни". Тут дослідники прагнули відобразити унікальність особистих досвідів. Щоб вибірка була якомога інформативнішою, до неї додали свідчення людей, які мають різні долі, соціальні статуси, зайнятість. Це історії 30 українських жінок та їхнього пережиття буремних подій Другої світової війни.

Минув час, і багато респондентів відійшли в засвіти. Коли старші родичі помирають, їхні нащадки звертаються до команди дослідників. Просять відео- й авдіоматеріали з рідними. Хочуть почути розповіді, важливости яких колись не встигли збагнути.

Це пам’ять поколінь, яку "Локальна історія" зуміла зібрати та зберегти.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhiva-istoriia-onlainovii-arkhiv-usnoistorichnikh-svidchen-ta-vizualnikh-dzherel/

Який саме титул отримав Данило й що під ним важливо розуміти?

“По-перше, не збереглося жодного документа старшого з Романовичів, жодної печатки, які він, безсумнівно, мав. Можемо припустити, що відбиток печатки після коронації мав змінитися. По-друге, Галицько-Волинська хроніка не подає нового офіційного титулу володаря, називаючи Данила просто королем.

Першим джерелом, яке зафіксувало новий титул Данила, стала орденсько-русько-мазовецька угода, укладена в Рацьонжі, певно, у другій половині 1254 року. Старший із Романовичів у ній згаданий як [primus] rex Ruthenorum («[перший] король русинів»). А от у буллах від 13 лютого 1257 року папа Олександр IV вжив визначення rex Russiae / Ruscie («король Руси»). Аналогічно називав Данила в усіх своїх листах до нього папа Інокентій IV. Це стосувалося і тих послань, які були написані ще до коронації. Варто звернути увагу й на титулатуру, яку використовували на печатках Данилові наступники. На печатці, яку приписують Юрієві Львовичу, привішеній до виданого 1316 року документа його синів Андрія та Лева, на аверсі вміщено напис † S’ ·DOMINI·GEO RGI·REGIS·RUSIE.

Така Данилова титулатура, звісно ж, була не випадковою. Не можемо повірити в те, що Апостольська столиця могла забути про претензії Арпадів на руські землі та використання ними титулу rex Galiciae et Ladimiriae («король Галичини та Володимирії»), а також про прецедент, який створив Коломан, вживаючи титул rex Ruthenorum («король русинів»). З угорського погляду, зважаючи на особисту залежність Коломана від його батька Андрія ІІ, а потім брата Бели IV, титул rex Ruthenorum визнавали молодшим, а отже, нижчим від «короля Галицького і Володимирського», який належав до офіційної монаршої титулатури. Ознакою такого розуміння ситуації можемо вважати видану 1257 року буллу Олександра IV, у якій він нібито згадує про залежність Данила від Бели IV, щоправда, у доволі сумнівному формулюванні.

Можливо, що отриманий титул цілковито задовольнив Данила, який міг розуміти ситуацію так: «Король є найважливішим володарем всієї Руси або всієї її південної частини».

Це давало важливий аргумент для того, щоб встановити домінування і над територіями, спірними з Литвою, і над тими землями, які перебували у прямій залежності від монголів”.

Яке політичне значення мав титул Данила? Читайте у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

Фото: уявна реконструкція корони Данила Романовича.

Як козаки будували свою державу та взаємодіяли з Річчю Посполитою? Чому татари були не тільки ворогами, а й їхніми союзниками?

З чого почалось “козацтво” як явище? Чому Військо Запорозьке можна вважати прототипом державності?

Про Військо Запорозьке як автономну мілітарну корпорацію зі своєю ієрархією, правом, економікою і навіть зовнішньою політикою розповів Тарас Ковалець, кандидат історичних наук, викладач Чернівецького Національного Університету ім. Юрія Федьковича.

👉 Дивитись → https://bit.ly/4k3H13q