#txt Якщо мене раптово спитати, коли почалося вторгнення, то я на автоматі скажу "22 лютого", бо воно отак у моїй голові. Ніщо не зрівняється з 24, але конкретно два дні перед ним відчуваються для мене як абсолютне fever dream. Пам'ятаєте, усі навколо прогнозували нам повномасштабне вторгнення на те двадцять друге, бо мовляв, путін любить символічні числа?
Десь у той період росіяни вже розбомбили одну школу на сході, і був просто шторм найрізноманітніших думок про це, від "пизда." до відчайдушного копіуму типу "там на відео діра в стіні, а дитячі іграшки досі на поличці стоять, це фотошоп, провокація від наших". Десь там же росіяни почали депортацію дітей з окупованих у 2014 територій у росію. Тоді у моє інфополе увірвалося слово "геноцид": примусова депортація є однією з визначальних рис його як явища. Я тоді була в шоці, що може відбуватися таке, а міжнародні медіа висвітлюють це абсурдно мало — хіба так буває?
Але десь там, на моментах обстрілу школи і новин про депортацію, у мені вперше прокинулася — ще зовсім тихенько — та бездонна, гидка темрява, від якої хочеться блювати. Просто я думала, що на цьому обсязі вона й зупиниться. Звісно, потім темрява лише росла щодня і щогодини. А іноді миттєво подвоювалася: на Маріуполі чи на усвідомленні, що ті десятки тисяч мішків, які везли з собою росіяни, наступаючи на Київ, були призначені не для них, а для нас. Що вони готувалися тупо зачищати.
Школа, депортація, кілька сотень тисяч російських бійців на нашому кордоні. Якесь офіційне російське звернення про якісь події, метадані якого вказували, що воно було відзняте ще за пару днів до події. Усе йшло за планом. Пам'ятаєте мем про "бросок мангуста"?
За кілька днів до початку я запостила у твітері опитування, типу, як ви думаєте реально, буде вторгнення чи не буде. Проголосувало доволі багато людей із тієї тусовки, серед якої було повно митців, дослідників, волонтерів, активістів, людей, дотичних до теми окупації Донбасу й Криму. Коротше, не дурні люди і в цілому "в темі". За "так" проголосувало лише 11% відсотків.
У нас була величезна армія ворога на кордоні. І ми вірили, що це блеф чи що в них навчання, які просто територіально там проводяться. Ми були накручені до останнього, але позитивні і вийобисті, сотні жартів на годину. Зараз я думаю, що ми всі були в якомусь деліріумі. І паралельно, у тумані з сатиричних мемчиків, збирали рюкзаки.
Серед тих, хто вважав, що вторгнення дійсно буде, була здається Аліна Михайлова, яка до того вже була на війні. Але на фоні всебічного веселого і безумного заперечення я це взагалі не сприймала, і більшість мого кола теж. Здавалося, що Аліна просто їде кришею, у той час як найбільше їхали кришею, певно, усі інші: таке заперечення всіх, якщо це можна так назвати, "червоних прапорців" зараз виглядає абсолютно патологічним.
Коротше, у мене є абсурдно чіткий спогад, у якому нічого не відбувається. 22 лютого 2022, я іду по вулиці. Я чогось зупиняюся і роззираюся. Навколо все як завжди і одночасно все не так. Наче проспект, на якому я стою, бринить від напруги, але не вміє робити нічого, окрім похмуро продовжувати звичне існування. Я знизую плечима і йду далі. Кінець спогаду.
#txt Якщо мене раптово спитати, коли почалося вторгнення, то я на автоматі скажу "22 лютого", бо воно отак у моїй голові. Ніщо не зрівняється з 24, але конкретно два дні перед ним відчуваються для мене як абсолютне fever dream. Пам'ятаєте, усі навколо прогнозували нам повномасштабне вторгнення на те двадцять друге, бо мовляв, путін любить символічні числа?
Десь у той період росіяни вже розбомбили одну школу на сході, і був просто шторм найрізноманітніших думок про це, від "пизда." до відчайдушного копіуму типу "там на відео діра в стіні, а дитячі іграшки досі на поличці стоять, це фотошоп, провокація від наших". Десь там же росіяни почали депортацію дітей з окупованих у 2014 територій у росію. Тоді у моє інфополе увірвалося слово "геноцид": примусова депортація є однією з визначальних рис його як явища. Я тоді була в шоці, що може відбуватися таке, а міжнародні медіа висвітлюють це абсурдно мало — хіба так буває?
Але десь там, на моментах обстрілу школи і новин про депортацію, у мені вперше прокинулася — ще зовсім тихенько — та бездонна, гидка темрява, від якої хочеться блювати. Просто я думала, що на цьому обсязі вона й зупиниться. Звісно, потім темрява лише росла щодня і щогодини. А іноді миттєво подвоювалася: на Маріуполі чи на усвідомленні, що ті десятки тисяч мішків, які везли з собою росіяни, наступаючи на Київ, були призначені не для них, а для нас. Що вони готувалися тупо зачищати.
Школа, депортація, кілька сотень тисяч російських бійців на нашому кордоні. Якесь офіційне російське звернення про якісь події, метадані якого вказували, що воно було відзняте ще за пару днів до події. Усе йшло за планом. Пам'ятаєте мем про "бросок мангуста"?
За кілька днів до початку я запостила у твітері опитування, типу, як ви думаєте реально, буде вторгнення чи не буде. Проголосувало доволі багато людей із тієї тусовки, серед якої було повно митців, дослідників, волонтерів, активістів, людей, дотичних до теми окупації Донбасу й Криму. Коротше, не дурні люди і в цілому "в темі". За "так" проголосувало лише 11% відсотків.
У нас була величезна армія ворога на кордоні. І ми вірили, що це блеф чи що в них навчання, які просто територіально там проводяться. Ми були накручені до останнього, але позитивні і вийобисті, сотні жартів на годину. Зараз я думаю, що ми всі були в якомусь деліріумі. І паралельно, у тумані з сатиричних мемчиків, збирали рюкзаки.
Серед тих, хто вважав, що вторгнення дійсно буде, була здається Аліна Михайлова, яка до того вже була на війні. Але на фоні всебічного веселого і безумного заперечення я це взагалі не сприймала, і більшість мого кола теж. Здавалося, що Аліна просто їде кришею, у той час як найбільше їхали кришею, певно, усі інші: таке заперечення всіх, якщо це можна так назвати, "червоних прапорців" зараз виглядає абсолютно патологічним.
Коротше, у мене є абсурдно чіткий спогад, у якому нічого не відбувається. 22 лютого 2022, я іду по вулиці. Я чогось зупиняюся і роззираюся. Навколо все як завжди і одночасно все не так. Наче проспект, на якому я стою, бринить від напруги, але не вміє робити нічого, окрім похмуро продовжувати звичне існування. Я знизую плечима і йду далі. Кінець спогаду.
BY Еліс встала з ліжка
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
Just days after Russia invaded Ukraine, Durov wrote that Telegram was "increasingly becoming a source of unverified information," and he worried about the app being used to "incite ethnic hatred." In February 2014, the Ukrainian people ousted pro-Russian president Viktor Yanukovych, prompting Russia to invade and annex the Crimean peninsula. By the start of April, Pavel Durov had given his notice, with TechCrunch saying at the time that the CEO had resisted pressure to suppress pages criticizing the Russian government. "There are several million Russians who can lift their head up from propaganda and try to look for other sources, and I'd say that most look for it on Telegram," he said. Oleksandra Matviichuk, a Kyiv-based lawyer and head of the Center for Civil Liberties, called Durov’s position "very weak," and urged concrete improvements. Also in the latest update is the ability for users to create a unique @username from the Settings page, providing others with an easy way to contact them via Search or their t.me/username link without sharing their phone number.
from us
