до речі, тут оновила звіт, є відео машинки з військовим

як тільки у романтичному фентезі пишуть щось типу «це найгарніший чоловік, якого я бачила», то вже ясно, шо це любовний інтерес ✨

поповнення

за п'ять хвилин до того:

я використовую друзів і їхні гроші з ЄКниги

друг купив мангу!!!
«Темний дворецький» + я сама купила перший том «Кривавий марс» (ось відгук на перший том, є на всі три).

я намагаюсь домучати «Четверте крило», бо повторно його читати важко. помічаю сюжетні дірки, є купа питань. атмосфера все одно є і дуже файна — дракони, напруженість від військового коледжу, але все ж таки хотілось чогось більш глибокого.

плюс дуже сильно намагаюсь дописати вірш, але тут різко з'явилось продовження ідеї, завдяки одній пісні туди-сюди і смерть «Там, де зникають сліди» (Я НЕ МОЖУ ЇЇ НЕ ЗАСЛУХОВУВАТИ ДО ДІРОК)
#бабусяпише

here we go again

В тобі було все, а не тільки старе сміття.

моєму місту
за те, що воно моє

Я могла ненавидіти грім,
Це сяйво блискавок в середині квітня.
Це місто — мій рідний дім.
Можливо, тут себе я і зустріла.

Можливо, минуло тут все не дарма.
Щасливе, хороше, погане...
Життя... це все не наша вина.
Наше серце ніколи не бездоганне.

І навіть залишивши тебе, моє місто,
навіть кажучи те, яке ти жахливе,
я буду згадувати те літо,
буду згадувати, яке все було брехливим,

як я брехала всім, що тебе я ненавиджу,
як хтось брехав мені, про те, що дружба може бути до кінця,
як хтось казав, що я і ти не бажані,
як хтось казав, що в тобі немає нічого, окрім старого сміття,

але ж ти невинне в тому, що маєш цей бруд,
це лише відбитки тих людей, які обрали тебе своїм життям,
це просто порожній звук,
коли люди обирали мовчати
замість того, аби кричати тисячі слів,
замість того, аби кохати,
замість того, аби святкувати кожну мить,
замість того, аби припинити брехати,
замість того, аби не накладати шви
на те,
що не треба ховати.

Я всім брехала, що за тобою не сумую,
брехала, що ти мені не потрібне,
брехала, про що я шкодую,
брехала, бо я знала, що від тебе не зможу піти.

І насправді я хочу повернутись,
побачити нитки, якими зв'язана моя пам'ять,
через стукіт колій я не можу заснути,
думаючи про те, що було, коли мені було п'ятнадцять.

Я б хотіла зазирнути в майбутнє,
дізнатись, чи буде у нас з тобою час,
чи життя в тобі присутнє,
чи буде це останній раз.

Останній раз, як я приїхала до тебе,
останній раз, як я зустріла тут своїх,
останній раз, бо тут мені розірвали серце,
як розривались снаряди під час боїв.

Якщо не захоплять, то знищать,
таке відбувалось вже сотні разів,
історія, всі знають, циклічна,
у нас, на жаль, достатньо ворогів,

аби люди продовжували писати громадянські вірші,
які насправді містили в собі набагато більше думок
про те, що ділитись цим інтимніше,
коли ти перебуваєш серед рідних гілок.

І, моє місто, брехати я про тебе відмовляюсь,
я відмовляюсь казати, що немає вороття,
бо тобою я зараз надихаюсь,
в тобі було все, а не тільки старе сміття.

ідея: 15.04.2024
закінчено: 08.02.2025
#поезія

пам'ятайте ціну того, що ви зараз можете робити, що ви читаєте книжки, бачитесь з родиною, навчаєтесь, живете, бо хтось цього не може робити або ніколи вже не зможе. 3 роки повномасштабного вторгнення, 11 рік війни.

мій знайомий військовий створив свій канал для відсвітлювання життя, війни, громадської діяльності - ба, простого висловлювання ідей, роздумів.

долучіться, підтримайте

Вода.

А якщо дощ буде кривавим, то небо поранене?
А якщо дощ брудний, то це вода змиває з очей неба туш?
А якщо дощу вже немає і це все пам'ять,
яка була часом гірше за мету?

Вода змивала з надмірною жорстокістю,
стирала все і навіть твоє власне «Я»,
вода не знала, що означає залишити в спокої,
вода не знала, що існувало те саме власне «Я».

І коли він дивився на неї під час дощу,
коли йому так сильно хотілось її торкнутись,
він розумів, що це не більше, ніж уява, а частина сну,
якому так і ніколи не судилось збутись.

Вона була створена з води,
щоразу, як він її торкався, вона тікала,
в голові лише слова: «Біжи, лети, кричи,
роби усе, аби вона не здогадалась,

аби вона не змивала те, що я благав побачити,
аби я просто міг і далі хотіти її,
палити вона вже навчена,
питання лише стосувалось її дурних мрій,

які насправді для мене ніколи не були дурними,
все, що завгодно, заберіть, я виконаю їх,
навіть залежність від кофеїну,
навіть коли вона писала, що замість розуму в неї гній».

Коли вона палила, він вдихав сигаретний дим,
одяг смердів, але це нагадувало про неї,
не запах парфумів, але все ж
це були її ідеї.

Їй було зарано ховати свої шрами,
коли він хотів роздивитись кожен з них,
цілувати їх роками,
злизувати язиком з тих ран прозору сіль,

яка насправді була її кров'ю,
у неї інший смак – залізо-дефіцитна анемія,
він вважав це присмаком любові,
коли вона казала, що все ще не до тла згоріла,

коли казала, що не знала, навіщо йому телефонувала,
навіщо обіймала, цілувала, лестилась в обійми,
бо вона боялась, що сама зникала,
що це не було прописано як її мрії,

які вона плекала щоночі перед сном,
як найзаповітніші бажання,
коли падала чолом,
втрачаючи свою мету, своє завдання,

яке їй дали, як курсову, як дипломну роботу,
вона, як завжди, дотримає до дедлайну, бо буде боятись втратити власну свободу,
як колись працювала у тій кав'ярні,

коли чекала на закриття зміни,
коли чекала на твій прихід,
щоб відчути, що не сама у гнітючій тиші,
що не одна вона дивилась на дріт,

який стирчав з її свідомості,
який затискав і зводив її самосприйняття,
бо після війни вона боялась невідомості,
вона боялась, що у її місті було лише сміття,

яке залишилось у ній крізь роки,
яке всі інші могли побачити,
як недопалки у пачці, де цигарки
нагадували те, що вона не могла розтлумачити,

як Конституційний Суд тлумачив Конституцію,
яку вона створила сама,
приносячи жертву філософам, таким як Конфуцій,
та вона була не впевнена, що правильно згадала ім'я,

яке вибивав контакт у телефонній книзі,
який вона так хотіла набрати,
сказати, що між ними щось більше за порізи,
які вона не хотіла бажати,

та бажала тільки його,
бажала закінчити свою кляту роботу,
бажала казати про нього, як про свого,
бажала забути і зняти тягар втоми.

І всі краплі дощу пронизували її, ніби стріли,
отруювали її свідомість, отруту вона пила до дна,
казала, що краплі це дощу діти,
казала, що вся вода між собою сім'я,

адже вода мала кращу пам'ять за неї,
вода не забувала про людей,
це як озеро Перуна, яке жило в її ідеях,
коли справа стосувалась наукових статей,

а озеро Перуна вона придумала сама,
воно жило у її книзі,
озеро — перехід між світами, у які тікала вона,
коли життя зазнавало кризи.

Озеро Перуна було не з води, а з крові.
Пораненим було не небо, а вона.
Її бажання, як крапля в морі,
а навколо немає нікого. Лише вода.

Ідея: 04.12.2024
Закінчено: 19.03.2025

#поезія

лісосмуга.

хто ти?
...
навіщо ти тут?
навіщо жити,
як забракло мети?
де твій статут?
в тебе немає краси,
це пряник чи плуг?
в тебе замало трави
ми поміж лісосмуг,
де немає зими,
де є тільки ти,
де є тільки я,
де немає війни,
нас не чекає сім'я,
твоє тіло руїна,
я не згадаю своє ім'я,
це чергова днина,
де ти кажеш, що винна лише я,
та твоя думка хибна
хибна
хибна
я не знаю своє власне "я"
мене торкається твоя слина
насправді це кров з твого тім'я
вона як гниль
як прірва,
лісосмуги нема.
тебе вже нема.

27.03.2025
#поезія

хотіла запостити відгук і враження на "Двері у Вирій" Тані Гуд, але не буду — треба дні тиші після Кривого Рогу.
тому донатьте, будь ласка, на збори, робіть усе, аби допомогти війську