«Ти розумієш, що маєш вижити, повернутися додому, до сім’ї, до своїх любих дружини й дочок»

Той самий отець Юрій Зарафутдінов — про силу віри й молитви: «Нас із десяток чоловік заходили на небезпечні позиції, і ми всі звідти вийшли. Маю контузію, зараз лікуюсь разом зі своїми побратимами. Та навіть побратими помітили, що Бог нас туди завів, і Бог нас звідти вивів. Бо кожне відділення, яке заходило на ті позиції, мало "трьохсотих" (тобто поранених) по кілька чоловік, у деяких підрозділах були навіть "двохсоті", на жаль. А у нас ні в кого ані подряпини на тілі. Просто контузії.

Без Бога взагалі ніяк. Тим паче тут, на війні. Бог — це все для нас. Читаю Новий Завіт. Це те, що найбільше тут, на фронті, окриляє, дає наснаги просто жити. Ти розумієш, що маєш вижити, повернутися додому, до сім’ї, до своїх любих дружини й дочок».
***
Священнослужитель УПЦ припинив службу в храмі заради служби в ЗСУ (до речі, тим часом його храм на Волині неправдивим шляхом перевели в іншу юрисдикцію, проте зараз не про те) — сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

«Дуже легко у фейсбуці лайкнути під постом "геть московських посіпак" "в боротьбі за Українську Церкву". Набагато важче жити і знати, що завдяки твоєму лайку, твоїм словам і діям хтось не зможе у рідному для нього храмі помолитися за здоровʼя своєї дитини…»

Скільки ще має прозвучати слів, аби українці одне одного почули? Чинити несправедливість по відношенню одне до одного — це діяти в інтересах ворога.

Протоієрей Сергій Прокопчук:

«Вчора нашу громаду м. Вараш сколихнули новини навколо Спасо-Преображенського собору.

Для мене цей храм особливо рідний. В ньому я робив перші кроки християнського життя. Тут я познайомився зі своєю дружиною, вінчався, хрестив своїх дітей.

Тоді, як і зараз, в храмі було багато молоді. Чудові хора: дитячий, чоловічий, молодіжний, архиєрейський. Недільна школа не вміщала всіх бажаючих. <…>

Я дякую Богу, що Він благословив мене на служіння у рідному краї в селі поблизу міста, в Старій Рафалівці. 20 років свого служіння я відчуваю підтримку Бога, рідної землі і чудових людей рідного міста і села. 20 років я покладав зусилля для розбудови своєї парафії, вчителював у школах. Ми разом з громадою та благодійниками створили при храмі Музей історії духовності рідного краю...
Так само і кожен священник у своїй парафії в міру своїх сил і здібностей служить Богу і людям....

Але в одну мить ми стаємо "московськими попами", "агентами кремля", "ворогами народу". Влада ініціює "заборони", політикани роблять на цьому піар, а одурманені інформаційною пропагандою люди, починають вбачати у своєму сусідові, родичу, колезі - ворога.....

Знаходиться сто "законних" приводів засудити, висилети в московію, вигнати з рідної землі, з рідного храму....

Дуже легко у фейсбуці лайкнути під постом "геть московських посіпак" "в боротьбі за Українську Церкву". Набагато важче жити і знати, що завдяки твоєму лайку, твоїм словам і діям хтось не зможе у рідному для нього храмі помолитися за здоровя своєї дитини, за спокій своїх батьків, за збереження життя свого чоловіка-воїна.

Чи хотів би ти, щоб твоя дитина сиділа за партою недільної школи з якої вигнали іншу дитину?

Чи буде звучати спів церковного хору в храмі звідки вигнали хористів чотирьох церковних хорів?

Чи зможеш ти, пономаре, виходити зі свічкою яку ти відібрав у іншої дитини?

Чи прийде радість на твою душу, коли ти будеш причащатися Святих Христових Таїнств на амвоні з якого вигнали таку ж як ти віруючу людину?

Чи добре тобі буде жити з сусідом, котрого ти позбавив затишку рідної церкви?

Чи може у Вараші не хватає храмів для молитви?

Може священникам не має місця де служити?

Може в нашому місті від цього вирішиться більше проблем і люди стануть краще жити?

Дуже легко повадитися на привабливі лозунги політиканів і аферистів, але як потім жити з тими, кому ми своїми словами і діями причинемо біль. Бо ж ті кого сьогодні назначили бути "ворогами" нікуди звідси не поїдуть. Бо це також наша земля, наше місто, наш духовний простір.

Можна голосно вигукувати "В боротьбі за Українську Церкву" але більш важливо розбудовувати своїми добрими християнськими вчинками справжню Христову Церкву в Україні».

https://www.facebook.com/share/p/1Ae63dT5YX/?mibextid=wwXIfr

«Завжди, коли йду на бойову задачу, пишу про це мамі, прошу помолитися. Вона все одно щось відчуває, то щоб не колотилася, не думала й не видзвонювала, краще написати, що ми «на роботі», ніж вона буде здогадуватися.

І в найближчих священників прошу молитв, мої два куми — священнослужителі.

Під час попереднього мого поранення я так само дивом вцілів. За п’ять метрів від мене підірвалася протитанкова міна, а я залишився повністю цілий. Більш того — отримав контузію, але вилікувався. Бо до цього після ще однієї контузії мав проблеми з тиском, постійно втрачав свідомість. Тиск був 230 на 180.

Але після контузії 1 червня все це пройшло. Хіба не чудо — я цілий, та ще й від наслідків попереднього поранення зцілився!

Ще було — мій брат вів нашу бойову групу, йшли по «сірій» зоні. Тобто і наша розвідка там ходила, і ворожі розвідгрупи. Раптом спрацювала міна. Ми залягли, потім продовжили рух. Відпрацювали як потрібно і коли поверталися, я побачив, що кущі вздовж доріжки всі посічені, але жодного нашого бійця не зачепило. Тобто міна спрацювала, осколки в тому числі полетіли в нашу сторону, кущі порубані, а ми ні.

Теж чудо. Ніби дрібничка, але такі дрібнички помічаються.
На початку війни такого багато траплялося…»
***
Не забуваймо про силу молитви.
Мирних вихідних усім🙏

...неминуче

Україна гостро потребувала якоїсь нової віри, у якій такі люди могли б себе реалізувати.

Людям, яким у Християнській Церкві, Церкві, заснованій на Євангелії, було нудно, тісно, нецікаво.

Заставна, 16 травня: голодний до наживи іновірець із хрестом очолює пограбування православного храму в Заставні.

Нажива вже близько. Ломом іновірець працює старанно. Незабаром отримає свою нагороду.

Вичерпно висловився сьогодні наш Предстоятель про те, що всі ці три роки поспіль всі ми намагаємося послідовно доносити до суспільства.

Але для нас у Зверненні Блаженнішого Митрополита Онуфрія головними є ось ці його слова:

«Також закликаю усіх до молитви за нашу Церкву, щоб Господь підтримав нас у час цих важких випробувань, допоміг нам зрозуміти, в чому є воля Божа, блага, угодна і досконала (Рим. 12, 2), та надав сили для втілення Його волі в нашому житті».

Ми читали колись у книжках, що для Церкви добре, коли вона є гнаною. І дуже небезпечно для неї бути в фаворі в державної влади. Але, дійсно, хочеться бодай трохи розуміння, у чому полягає воля Божа, бо поки що все навкруги виглядає як безлад і несправедливість.

Діліться текстом Звернення Предстоятеля. Тут чорним по білому написано: «Після 27 травня 2022 року ми більше не є частиною Московського патріархату»

Нема сил уже дивитися ті відео, де одні українці кричать «ганьба» іншим українцям. Не піднімається вже рука ту ганьбу репостити.

Але ось такі відео дарують надію.

Ми все переживемо, якщо залишимося людьми. І навпаки, ми все втратимо, якщо продовжимо говорити одне з одним всередині України в категоріях «геть».

Хмельницький учора. Відповідь митрополита Віктора на провокації біля собору❤️‍🩹

УПЦ теж, імовірно, могла б захоплювати храми, але ні в які часи цього не робила.

Коли Блаженнішого Митрополита Володимира в 1992 року віряни зустрічали як Предстоятеля УПЦ на Київському залізничному вокзалі, а потім всі разом пішки йшли від вокзалу до Лаври, теж звучали голоси «давайте повернемо собі Володимирський собор».
Але він відмовився від силових методів.

Саме про це нагадав хмельницький митрополит Віктор у важкий для віруючих хмельничан вечір напередодні дня святого Миколая.

І зараз наша Церква не відповідає злом на неправду і несправедливість. Отже, недарма 30 років ми читали Євангеліє.

Боротьба з Церквою за надуманими приводами, націоналізм і бажання вимістити бодай на комусь біль, злість та агресію — це все уже було в історії.

Зараз просто ми повторюємо пройдений раніше матеріал.

Усім мирних вихідних.
І міцної віри в серці. І любові❤️‍🩹

До дня Києва, найдорожчого й найріднішого міста на землі, прийміть, дорогі друзі та читачі нашого каналу, цей безцінний скарб і подарунок — майже година дивовижної духовної музики у виконанні святкового хору Іонинського монастиря🤩🌺🥰

Тисячолітня духовна історія нашої столиці варта, аби її добре знати. Разом із музикою в повному записі концерту містяться також невеличкі вступні слова регента хору протоієрея Димитрія Болгарського, присвячені тому чи іншому піснеспіву в концертній програмі.

Обстріли, руйнування, повітряні тривоги, хвилювання за долю Церкви нехай не стануть єдиним наповненням цього недільного дня. Нехай знайде душа сили на молитву.

Зі святом вас!

Це іронія долі. І, мабуть, Божий Промисел. Господь часто дає побути на місці тієї людини, яку ти засуджував. І зараз ми маємо унікальну історичну можливість відчути на собі всі ті неприємні моменти, крізь які в різні часи проходили в Україні інші віруючі в Христа люди.

Ми з Москвою чи вже ні? Собор у Феофанії — це розкол? Ми ще канонічна Церква? Що буде, якщо проголосити автокефалію? А якщо не проголосити?

Відсторонений погляд фахівця з канонічного права дає вичерпні пояснення, а також усвідомлення, як ситуація в Україні виглядає для міжнародної аудиторії.

До річниці Собору УПЦ у Феофанії ми розпочинаємо новий масштабний проєкт. Погляд на ситуацію в Українському Православ’ї очима православного світу. Сьогодні — перший текст з цієї серії. Сподіваємося, він буде корисним для тих, від кого залежить подальша доля нашої Церкви.

Доцент кафедри православного канонічного права та німецького конституційного права релігій Мюнхенського університету д-р Анаргірос Анапліотіс: «Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я».

Основна цінність цієї розмови — в ній відверто проговорюються відповіді на запитання, які завдають болю вірянам УПЦ від самого початку повномасштабного російського вторгнення.

Оригінал англійською доступний за посиланням в українському тексті.

Це могло б бути заголовком нашого сьогоднішнього тексту⬆⬆⬆, але ми усвідомлюємо, що кожна сім’я, кожна людина в Україні втрачає і жертвує зараз на цій війні найдорожчим.

Але, втім, така думка існує: «Найбільшою жертвою російської війни проти України є УПЦ».

А ви як вважаєте, наша Церква стала жертвою, чи Господь знає, що робить, а отже до всього слід ставитися спокійно?

Ставте 💯, якщо перше.
І 🙏, якщо друге.

Якщо ваша думка зовсім інша, поділіться нею в коментарях.

«На жаль, усе, що ми сьогодні можемо сказати чи зробити, виглядає або як виправдання, або як реакційність. Тобто, що б ви не робили, все не так.

Говорите — значить, виправдовуєтесь, мовчите — значить, нема що сказати, і так далі. Такий собі «цугцванг». Саме тому, здається, більшість духовенства і вірних УПЦ мовчать.

Ну і ще тому, що багатьом уже поставили на вид їхні вислови або дії. І якщо це не зробило керівництво, тоді на вас звернуть увагу "компетентні органи", чи "доброхоти" різного ґатунку. А кому сьогодні кортить наражати на неприємності себе і близьких?

З іншого боку, як казав мій учитель, блаженної памʼяті протоієрей Микола Забуга: "Не пошкодуєш про несказане". А ще, як каже один мій друг-архієрей: "Ти реально віриш, що твої слова щось змінять?"

Розумію, що вони праві, адже нас уже давно визнано винними в усіх бідах, і думка про нас сформована, лишається лише терпіти і мовчати. Але коли вже дуже болить, щось видаємо.

Про що це я.

Третього дня було опубліковано звернення Предстоятеля УПЦ з нагоди третьої річниці Собору Української Православної Церкви, який відбувся 27 травня 2022 року. Це звернення отримало черговий суспільний резонанс, хоча в ньому було ще раз озвучено те, що прийнято на Соборі три роки тому.

Не будучи церковним спікером і аж ніяк не претендуючи на істину в світлі останніх дискурсів, хотів би донести до тих, хто запитує, і кому, можливо, цікаво, деякі спостереження, які стосуються буття Української Православної Церкви».
***
Ці слова опублікував у себе на сторінці в Фб наш друг і співрозмовник Діалогу.ТУТ протоієрей Іван Шепіда. Погоджуючись із кожним словом, у третю річницю Собору в Феофанії друкуємо цей його текст.

Якщо Церква так сильно любитиме державу, то не зможе виконувати Євангеліє, яке захищає пригноблених землі, любить чужинців та бідних, голодних і хворих.

Наш сьогоднішній текст корисний тим, що нам в Україні бачаться внутрішні церковні проблеми як неподоланний (поки що) клубок протиріч. Але не тільки в нас так. Є речі, які потребують переосмислення і принаймні обговорення на рівні світовому.

Одна з важливих серед них — перегляд церковно-державних взаємин.

У своїх наукових і публіцистичних працях наш сьогоднішній співрозмовник рішуче говорить на цю тему — необхідності для Церкви переглянути відносини з державою. Читачі Діалогу.ТУТ у коментарях також постійно висловлюють цю думку: при нинішньому стані речей намагання підкорити Церкву політичним інтересам та зловживання з боку держави тільки посилюватимуться.

Про церковно-державний нейтралітет, яким він міг би бути, та про помилки, від яких не виграє жодна сторона — наш сьогоднішній діалог.

Знайомтеся, доктор Ассаад Еліас Каттан, професор православного богослов’я Мюнстерського університету (Німеччина), спеціалізується на патристиці та герменевтиці.

Оригінал англійською доступний за посиланням в українському тексті.

«Українська держава робить ту саму помилку, що й російська. Вони маніпулюють Церквою в націоналістичних цілях. Як на мене, це міметична поведінка: намагаючись відрізнятися від свого ворога, ти в кінцевому підсумку наслідуєш його. Ситуація неправильна. Держава повинна утриматися від тиску на Церкву і моделювання її під себе.
<...>
Небезпека полягає в подальшому розмиванні межі між державою і Церквою, що дозволяє державі маніпулювати Церквою, а Церкві — залежати від держави. Все це далеко не корисно і відображає нездатність Православної Церкви впоратися з постійними викликами війни і насильства».

Зараз боляче читати ці рядки, бо на росію не хочеться ні в чому бути схожим.

Але важливо вголос проговорювати небезпеки, аби мовчки в них не зануритися.

А ви як вважаєте, зараз час для спроби Церкві хоч трохи віддалитися від держави?
Чи тільки після закінчення війни про це можна говорити?

Ставте 💯, якщо перше.
Ставте 🧐, якщо друге.

Діліться з друзями нашим сьогоднішнім текстом: https://www.group-telegram.com/dialogtut.com/1929

І своїми думками в коментарях.

Це важлива тема для роздумів.

«Мовчіть, ми вас записали в зрадники, чого це ви тут розхитуєте».

Піддакування в усьому владі заради якоїсь "єдності" або навіть від щирого серця за викликом воєнного часу все одно повинно мати межу. Якщо межі зовсім немає, то навіщо це все?

Овочесховища замість закликів до любові або каяття - це не свобода віросповідання, це втрата самого сенсу віросповідання незалежно від того, яка конфессія це овочесховище схвалює.

«На нас напав агресор, тож підтримаємо овочесховища в православних храмах України заради "перемоги" та "єдності" українців».
Це дуже дивна «свобода віросповідання», яка не має нічого спільного з жодним віровченням та не є ознакою правильних стосунків між конфесіями та державою.

Можна сидіти на двох стільцях у якихось дипломатичних стосунках, але не можна втрачати сам сенс віросповідання. Без Голосу Церкви це буде вищий вимір несвободи віросповідання, незалежно від того, гладить якусь конфесію мінлива влада по голівці чи ні».
***
Ось такі коментарі залишають читачі під нашим вчорашнім текстом.

На запитання, чи саме зараз час віддалятися Церкві від держави, схвально відповіли всі, хто проголосував.

Ясна річ, ця думка кардинально непопулярно звучить. Але нині час взагалі раптових парадоксів.

Ми, віряни УПЦ, підтримуємо свою державу у війні, а держава хоче знищити нашу Церкву.

Мабуть, Господь дуже вірить в нас, раз посилає такі нестандартні випробування😏

Державний орган, відповідальний за недопущення дискримінації в тому числі за релігійною приналежністю, опублікував перелік із 7736 «юридичних осіб - релігійних організацій», критично важливих для України та функціонування економіки.

Жодної з понад 10118 релігійних громад Української Православної Церкви в цьому переліку немає.

Запитання виникає лише одне:

❓якщо УПЦ, як намагаються представити це державні службовці, більше не є домінуючою конфесією, чому всіх «критично важливих» релігійних організацій України разом узятих менше, ніж в однієї УПЦ?
***
Іще трохи цифр про «недискримінацію» релігійних поглядів українців за географічною ознакою.

У Львівській області критично важливих релігійних організацій найбільше: 1026 (переважна більшість - це парафії УГКЦ, ПЦУ, РКЦ).

У Тернопільській області: 848 (УГКЦ, ПЦУ, РКЦ).

тоді як:

У Сумській області: 81 (більшість - громади протестантів і ПЦУ).

У Чернігівській: 62 (протестанти і ПЦУ).

У Херсонській: 38 (протестанти і ПЦУ).

НЕдискримінація як вона є👏

Хоча, як бачимо на сайті ДЕСС, зареєстрованих релігійних організацій в областях України станом на 1 січня 2025 року набагато більше, ніж тих, що визнані «критично важливими».

(Зокрема представники саме цих 7736 РО отримають бронювання від призову у ЗСУ.)

UPD. За цією ж статистикою ДЕСС, парафій УПЦ в Україні нараховується 10118, не враховуючи АР Крим: https://docs.google.com/spreadsheets/d/1GBcBU38ow83NQaMPzXTO5pE2teGqwPtH/edit?usp=sharing&ouid=101236368954132592304&rtpof=true&sd=true

Тобто попри три роки тиску, утисків та погроз УПЦ і досі складає третину від усіх релігійних організацій України разом узятих🤔

🔥 Молитви на схилення колін на вечірні в день П'ятдесятниці - украïнською мовою!

🔰 Пропонуємо нашу версію украïнського перекладу цих молитов, що звучатимуть завтра під час вечірні, яка традиційно приєднується до святкової Літургії.

Автором ïх вважають святителя Василія Великого. Молитов на схилення колін ("колінопреклонних молитв") насправді не три, а сім, у деяких редакціях навіть вісім. Вони згруповані у три блоки 2+2+3 і читаються на вечірні перед Днем Святого Духа трьома великими вставками:
🔹після Великого прокімену
🔹після сугубої єктенії
🔹після "Сподоби, Господи"

Кожне таке читання "обгорнуте" малою єктенією, яка має дещо незвичайний вигляд:
▫️заклик до молитви: "Ще і ще в мирі схиливши коліна Господу помолимось"
❗️хор у відповідь співає "Господи помилуй" аж тричі, що унікально для малої єктенії
▫️основне прохання: "Заступи, спаси, помилуй, підійми, й охорони нас, Боже..."
▫️спеціальні виголоси до кожної єктенії. Вони не унікальні, але досить рідко вживані.

Не всі з цих молитов стосуються П'ятдесятниці, деякі з них - звичайні вечірні молитви з чину вечірні та повечір'я. Мова цих текстів - велична, піднесена, і, як водиться, - складна й заплутана (фірмовий стиль свт.Василія, за що його й любимо). Зазвичай важко буває ці тексти осягнути, особливо стоячи на колінах у великому храмі, з всяким шурхотом навколо, з луною, що розмиває звучання, з церковнослов'янськими зворотами, що ускладнюють сприйняття й без того непростого тексту, навіть якщо ваш батюшка старається й артикулює все ідеально. А й хронометраж у цих молитов пристойний. Коли не розумієш - слухати вдвічі довше. І вдвічі важче))

✳️ А між тим, ці молитви - прекрасні і зрозумілий переклад та зорове сприйняття, сподіваємось, дають змогу повною мірою це відчути.
Тож, всечесні отці - прочитайте у своїх храмах, брати і сестри - запропонуйте своїм священникам та слідкуйте за текстом самі.

Документ розрахований на формат А5: досить комфортно читати з телефона або планшета. Якщо надрукувати його на А4 - буде великий шрифт, видно здалека.

🔽 У коментарях можна запропонувати покращення перекладу - ми їх врахуємо. Також для зручності у коментарях - лише тексти та файл для друку у вигляді книжечки.

Чудовий, виважений аналіз того, що багато хто з нас відчуває на собі всі ці п’ять років. І оптимістичний висновок, що буде в подальшому.

Із неприємного: тиск на Церкву продовжиться.
Із того, що вселяє надію: ми поступово навчимося із цим жити.

Коли, з одного боку, ми втрачаємо рідних, друзів, домівку, безпеку, сидимо під обстрілами, несемо з країною морок тривалої війни.
З іншого — отримуємо звинувачення за ті злочини, яких не скоювали, без права бути вислуханими й почутими.

Єдина неприємна прикрість таких статей — їхні автори дійсно вважають, що голосування в Дії, коли святкувати Різдво, та опитування Дзеркала тижня — це і є думка українського суспільства. Але клікнути чи лайкнути — це не підніматися о шостій ранку шонеділі на службу в храм.

А так, вважаємо, віряни УПЦ кожен на своєму місці сто разів уже довели власним життям свою любов і до Батьківщини, і до свого народу. Очевидно, тепер доведеться потерпіти, поки держава намагатиметься диктувати, як нам виявляти до Бога свою любов.