ДЕНЬ 2 і 3 Миколайчук OPEN — Людина, що (не) боїться смерті

Невипадковою, а неймовірно професійною роботою програмера фестивалю вже за три дні можна складати пазли та бачити паралелі у фільмах програми. І не дивно, щоб під гаслом «Людина в центрі історії» фестиваль говорить із глядачем про відношення до смерті. Бо без неї наше життя неможливо, а як до цього відноситися можна дискутувати мовою кіно.

👁 «Знайомий дотик», реж. Сара Фрідленд — 8 з 10 ⭐️
Як показати деменцію у кіно так, як ще ніхто не показував? Дебютний фільм з Венеційського кінофестивалю 2024, що отримав в програмі «Горизонти» аж три нагороди знайшов цю мову — він не лякає. Героїня Рут вже погано памʼятає свого сина. Зате добре знає рецепт борщу. Вона не завжди знає скільки їй років, тому легко заграє і з лікарем, і зі своїм сином. Безперечно фестивальне кіно показує як жінка, що переїхала у будинок із доглядом живе звичайне життя, що хоч і змінила хвороба, але точно не зруйнувала.

Це не «Батько», після якого хочеться сподіватися, що з тобою чи твоїми рідними не станеться деменція. Це оповідь на полу тоні у ніжних кольорах шкіри про час, який важливо не втратити, поки ти ще знаєш хто ти. І памʼятаєш всі рецепти улюблених страв рідних.

👁 «Поховай нас у самотній пустелі», реж. Нгуєн Ле Хоанг Пхук — 6 з 10 ⭐️
Вʼєтнамський круглий фільм, як розповів сам режисер на Q&A після української премʼєри, був натхненний двома ситуаціями. Перша — з новин: чоловік поховав свою дружину у пластикову фігуру-саркофаг, бо не хотів з нею розлучатися до своєї смерті. Друга — особиста: режисер втратив кількох своїх рідних і хотів прорефлексувати це у фільмі про сприйняття смерті. А ще від дуже вʼєтнамський, бо уявити історію, де крадій залазить у будинок, а хазяїн пропонує справу, не уявиш у нашій культурі. Він просить молодика його вбити та поховати разом із його дружиною в пустелі. Дружина померла вже 10 років тому від хвороби. І зберігається у саркофазі допоки вони не зможуть піти в інший світ разом.

Попри досить похмурий сюжет, цей фільм з неймовірною легкістю говорить про смерть, бо за нею йде переродження. А ще торкається теми дружби і має унікальне кадрування. Звісно, ви вже десь могли таке бачити. Але як це зроблено у «Поховай нас у самотній пустелі»— це варто уваги.

👁 «Кінець», реж. Джошуа Оппенгеймер — 4 з 10 ⭐️
Оскароносний режисер фільму «Акт вбивста» зняв ігрове кіно. І не просто ігровий фільм, а постапокаліптичний мюзикл про групу людей, які живуть у бункері після кінця світу. Мої основні питання до фільму, який використовує жанр як колись це робили класичні мюзикли (герої співають не номерами, а продовжують репліки піснею), це його темпоритм, який дуже провисає на трьох годинному хронометражі. І відверто виснажує. Хоча історія життя і страждань привілейованих, коли світ — це лише їхній бункер, та і з таким кастом це мало би бути цікаво.

👁 «Премія Орвіна», реж. Максим Марченко
Як без українського середнього метру? І теж про смерть. Точніше, про спробу інсценування смерті заради премії Орвіна (Дарвіна), щоб зацікавити дівчину. 40-хвилинний фільм, який був знятий ще до повномасштабного вторгнення дуже старається бути кумедним, вигадливим в операторській роботі. Виходить трохи сирим, але із заявкою на майбутні чорні комедії від режисера (бажано вже повні метри, бо середній — це не туди, і не сюди). А каст молодий і класний — Роланд Мішко («Зозулі»), Анастасія Капшученко («Редакція») та інші