Давно не робила колажів. Аж тут надихнулась курсом, який тривав цілий рік в ЛПІ про «Моторошне в мистецтві та психотерапії».

На серії семінарів ми шукали кращого розуміння того, що то таке Моторошне і що саме робить його Моторошним. Ми починали зі статті Фройда про Моторошне (1919 р), а потім як намистини нанизувались теми про жах, горор, огиду та перверзії, магію та ритуали, двійників, параною, травму і всяке таке інше закулісся нашої психіки. Усе те витіснене, що приходить в моторошних видіннях, фантазіях, снах та народжується в мистецтві.

От і в мене народився колаж, в центрі якого розмістився персонаж картини «Місцевий», Олександра Короля (2023). Опис, який автор надає до картини:

«Місцевий - це дух місцевості. Така собі мисляча субстанція, яка постійно перетікає і трансформується з одного образу в інший. Наче не може ще вирішити, на якому вигляді зупинитись, яку форму, тіло та обличчя прийняти остаточно. Випадково натрапивши на Місцевого, людина може відчути сум'яття, ознаки тривоги, раптову втому чи нудоту. Зазвичай подорожній не усвідомлює, з ким саме відбулась зустріч. І лише розпитавши про природу свого пережитого досвіду у найстаріших жителів тих місць, може почути у відповідь: «А, так то місцевий, не хвилюйся».

Моторошне починається там, де закінчується Місцевий. Там де знайомі нам території психіки закінчується, і відчиняються двері у невідомі світи. Як писав Фройд: «Моторошне — це все, що мало залишатися таємним, потаємним, та видало себе; моторошне, насправді, не є чимось новим або чужорідним. Це, навпаки, щось давно відоме, відчужене від душевного життя під впливом процесу витіснення». Витіснене, що з'явилось у розломах нашої свідомості. «Моторошне - як тріщина в сокровенне» (О. Яскевич). І коли воно з'являється ми здригаємось від моторошного відчуття, так як щось начебто знайоме, місцеве, раптово перестає бути таким, а стає чужорідним, механічним та лякаючим, від чого холодок біжить по шкірі.

Навіщо заглядати, розпізнавати та думати про Моторошне? Бо це невід'ємна частина життя, життя наших найпотаємніших страхів та інфантильних бажань. Яке, якщо в нього не заглядати, навалиться на нас усією вагою жахіття.

Авторка: Тетяна Гриценко

Если бы у меня был ребёнок, который заинтересовался психологией и хотел бы узнать о ней побольше, выбрать направление, я бы дал ему статью Жоржа Кангилема «Что такое психология?» — отличный ориентир, актуальный даже сегодня, хотя написана ещё в 1956 году. Кангилем — звезда французской психологии, который сильно повлиял на Мишеля Фуко, который достаточно часто цитируется в психоанализе, но, к сожалению, у нас малоизвестен. Кстати, даже если вы уже психолог — всё равно советую прочитать.

Не знаю, чи варто це ще якось коментувати. В «Анатомії депресії» Ендрю Соломон пише про те, що одні з найпопулярніших порівнянь для опису депресії — це порівняння інтенсивності поганого за допомогою виразу «через край», а також образ «падіння в прірву». Цікаво, що в реальності дуже мало людей були біля справжньої прірви (наприклад, каньйону), і тим більше падали з якогось краю. Але їх описи на диво схожі. Головні особливості депресивної прірви: вона нескінченно темна, небезпечна (немає ні м'якого дна, ні м'яких стін), ти раз у раз об щось ударяєшся, але не можеш ні за що зачепитися, і взагалі, поки падаєш, не знаєш напевно, до якої глибини долетиш, чи є тут межа. При цьому акрофобія (боязнь висоти) входить до трійки найпоширеніших фобій у світі.

#нотатки@psychoanalytic_fields

Недавно приснилось, что я пытаюсь объяснить приятелю-психоаналитику, что такое Klein bottle. А он никак не может понять, какова связь между Мелани Кляйн и бутылкой. На самом деле, теоретически эти науки довольно схожи. Всего-то нужно осуществить переход от Фройденталя к Фройду, от Якоби — к Якобсону, и пытаться понять Лапланша вместо Лапласа.

А що буде, якщо замість моноліту "структури організації особистості" подивитись на творення будь-якого нашого чи пацієнтового досвіду як на діалектичну взаємодію між різними режимами функціонування психіки?

Огден спробував і вийшло, як на мене, дуже незле. Одна з тих статей, яка залишає тебе з думкою: "це ж так кришталево ясно, чому я про це не думав раніше?!"

Ловіть переклад статті "Про діалектичну структуру досвіду" (1988) Томаса Огдена.

Приємного читання!

За висловом Жака Лакана, божевільний не тільки дурень, який думає, що він король, а й король, який вважає себе королем. Перефразувавши цю лаканівську формулу щодо мистецтва, можна сказати, що не лише звичайний буденний чи навіть непристойний об’єкт на кшталт скандального пісуара Дюшана є «божевільним» у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, а й власне мистецький об’єкт є не менш «божевільним», заявляючи про свою мистецьку приналежність. Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь особливим внутрішнім якостям, а винятково завдяки тому місцю, яке воно займає у соціоідеологічній структурі суспільства. Саме це, серед іншого, має на увазі Лакан, коли стверджує, що мистецтво — це піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі.

Павло Швед про Дюшана, мистецтво і політику

#цитата

Когда-то давно у меня вызвал удивление и запал в душу случай Бернарда, описанный Гроссмарком. Это случай многолетнего анализа с довольно близкими отношениями в терапевтической паре, где интерпретации аналитика были больше «молчаливыми», ведь тот продолжал находиться в контакте, как-то его осмысляя, но редко отдалялся до позиции внешнего комментатора. Подобный стиль работы Гроссмарк называет «сопровождение», или же «компаньйонство». Он же автор этой безумно простой в исполнении рекомендации «слушать пациента и быть тем психоаналитиком, в котором пациент нуждается».

В следующем месяце, благодаря Маше Паньковой, мы организовываем встречу, где Роберт прочитает лекцию и будет возможность задать ему вопрос. Или просто познакомиться. 16 июля в 15:00. Регистрация здесь

Анонсували вихід оновленого стандарту з психотерапії в Україні. Хочуть, щоб всі, у кого це друга вища освіта (навіть з мільйоном років практики та всеможливим визнанням), знову проходили бакалаврат. Що про це думаєте? Що робитимете?

Чекаю, поки напишуть повторно проходити школу та дитячий садок 🤡

«Ніцше каже, що навіть найкращі поети й мислителі писали погані вірші, але в історії збереглося лише найкраще. Все не так просто. Вірно, що садівнику в розарії потрібні гній, бур'яни і солома, проте ці предмети відрізняються не тільки цінністю, але й функцією. Те, що виглядає поганим, може бути зародком хорошого.»

Людвіг Вітгенштайн

#цитата@psychoanalytic_fields

Каким-то чудом я оказалась подписана на платную версию журнала La Repubblica, где в том числе публикуется итальянский психоаналитик-эссеист Massimo Recalcati. Буду иногда присылать сюда его работы. Показалось правдоподобным, как он пишет про саморазрушительную природу злокачественного нарциссизма, в т.ч. как это превращается в попытку уничтожения всего мира. (Только нужно учитывать, что эссе не новое — 2022 год).

Франко Форнарі, один із найвпливовіших та найоригінальніших італійських психоаналітиків другої половини минулого століття, визначив війну як "суто параноїдальне опрацювання скорботи". У той час як скорбота передбачає глибокий біль і розпач, пов'язані з втратою любимого об'єкта — дорогої людини, ідеалу, території, ідентичності — та важку й звивисту роботу з її опрацювання, паранойя є, навпаки, способом перекласти відповідальність за цю втрату на чужинця або ворога, зрештою заперечивши її існування.

Показовою є аналогія Форнарі, почерпнута з етнологічних досліджень: якщо трапляється так, що в племені раптово помирає син короля, замість того щоб опрацьовувати цю жахливу скорботу, люди воліють розв'язати війну проти сусіднього племені, приписуючи відповідальність за ту смерть його шаманові. Замість болісної роботи скорботи розв'язується насильство війни: внутрішній біль від втрати перетворюється на агресивний потяг, спрямований назовні.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата

У цьому сенсі війна нагадує галюцинацію: переслідується "найкоротший шлях" насильства, у той час, як "довший" шлях мовлення уникається; мовлення, що передбачає звивистий символічний шлях скорботи. Переклавши на більш сучасні терміни: "довгий шлях" дипломатії та посередництва замінюється коротким шляхом вирішення (війна), що він скасовує будь-який діалог. Закон сили таким чином замінює закон слова.

Саме з цієї причини демократія носить у своєму серці глибокий колективний досвід скорботи. Як саме? Не існує єдиної мови, не існує єдиного народу, не існує єдиної інтерпретації істини. Натомість усі недемократичні режими схильні до війни, оскільки, відкидаючи важку роботу скорботи, прагнуть реалізації істини, яка силоміць виключає розбіжності та плюралізм, що накладаються законом слова.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата

#переклад #стаття #психоаналіз

Чи варто переживати, що про нас думають інші? Чи цікавить їх наша персона взагалі? Ось які дані наводить Денис Ш. в парі з машиною:

- за 16 годин неспання у нас є 960 хвилин на свідоме думання;
- з них за розрахунками Harvard‑study людина 47% часу просто «блукає думками» (здається, це те, про що казав Біон, що ми живемо здебільшого у фантазуванні, грёзах), а решта розприділяється на життєві задачі, роботу;
- серед спонтанних думок, на інших спрямована приблизно третина;

Далі цей «соціальний мисленнєвий фонд», що приблизно дорівнює 144 хвилини розприділяється так (хв/на особу):

- найближче оточення (топ-5) ≈ 11,5
- ті, хто нам симпатичні (наступні 10) ≈ 2,9
- усі решта (із соціальної мережі розміром 135) ≈  0.43  (26 с)

Отже ті, хто реально тримають нас в голові - скоріше за все хтось, кого ми самі вважаємо друзями чи близькими. А більшість людей в середньому згадує нас лише тоді, коли ми явно натрапились їм на очі (і думають про нас аж 30 секунд!)