сьогодні читатимемо вірші на одній сцені з начальником губи, на якій місяць шконку давив.
хіба не привід завітати

п р о т я г з д і й м а є д е м o н і в п и л у
у промінні щілин порожньої церкви
ти вмієш точитися світлом
крізь рани oбличчя?
ти вмiєш віддавати кутам
своє тіло у білих рубцях?
ти вмієш гинути від світловтрати
у темних кутах порожніх церков?
спочивати у затінках бoга

2015

д е н ь м а т е р і

відтепер твоя матір
більше тебе не чує
відтепер ти для матері
золота медаль
заіржавіла
відтепер між тобою і матір'ю
знову Чонгар
замінований

08.05.2022

+++
із днем народження, мам.
хоч ти все одно цього не прочитаєш

п р о б о г а н а й к р а щ е р о з к а ж е
дід що живе поряд із
Берковецьким
сховищем ненаписаних
текстів але не шукайте
цих знань
ці знання лише примножують
глибокі лабіринти над
переноссям
ці знання
пух тополиний
замість лівого
ока

або правого
завжди їх
плутаю

05.06.2021

в е л и ч е з н а д р у к а р с ь к а м а ш и н к а
із клавішами-хрущовками
наше з тобою місто
поміж цих клавіш човгаємо
у марних пошуках істини
зайдемо у дворик
покуримо вип'ємо
чи ж ми не поети з тобою
незчулись а текст
набуває ритму
і рими
такої-сякої

05.06.2021

с у п е р с и л а

Якось письменники минулого писали в цих своїх кафешках, де власники потім вішали пам’ятні таблички - я бачив такі в Парижі, коли навесні 2023 їздив туди розповідати французьким інтелектуалам про нашу війну. Тут був, тут жив, тут писав. Тут Сартр писав свої “Слова”. Тут Бретон вперше виголосив Маніфест сюрреалізму. Тут Ремарк хуярив свій гидотний кальвадос і мацав за сраку Марлен Дітріх.

Мене поселили в готелі, де колись жив Луїс Бунюель. Тут Мітров дивився на шаровому Нетфліксі Чарлі Кауфмана, фоткався голяка перед дзеркалом і курив шмаль, привезену коханою аж з-за океану, а саме з Мексики. Вона заховала шишки у своєму величезному ліфоні, і в аеропорту, де сідав її літак, чи то в Римі, чи то в Мадриді, чи я їбу де, коротше, до неї кинулися собаки, які шарять у наркотиках; знаєте, вона в мене така собачниця була, любила їх так… вона накинулася на цих наркособак, почала їх тіскати-обіймати й, сука, ледь не цілувати… коротше, поліціянти в ахуї відтягли своїх собунь від моєї тодішньої дружини, і вона притарабанила своєму коханому десантнику в Париж дві жирні шишки з іншого кінця планети…

блядь, цю історію варто втулити на фантик серії “love is…”

Блукати київськими вулицями. Зазирати у двори. Відчувати на тілі краплини води - не дощу - дощ попереду - якщо стане сили - поки - краплини - сміховинні й нікчемні - тверднуть соски. Блукати. Шукати прихисток для слів.

Можливо, це допоможе й мені. Я блукав Києвом у пошуках місця, яке припаде мені до душі, але богемні забігайлівки за останні пару десятиліть перетворилися на стерильні гіпстерські каварні хз-якого покоління (як винищувачі, блядь, ахах), де зумери пиздячать свою безлактозну матчу, і зовсім немає творчої атмосфери. Мовчу вже про те, що алкоголь тут хуй із вогнем відшукаєш. А писати геніальні шедеври з чашкою лавандового рафу якось невайбово. В мене не залишилося іншого вибору, окрім як зайти в Білий налив, що замайорів через дорогу на Хрещатику. Доведеться писати тут.

У Білому наливі наливають сидр і кальвадос. Начуваний, що Ремарк полюбляв глушити кальвадос у Парижі, я замовив собі подвійну порцію. Хотілося відчути творчий підйом. Натомість я відчув, що мій рот обпікає якась неймовірна гидота. Фу блядь, як він його пив. Мерзенне окупантське бирло. Як і його книжки. Краще вже безлактозна матча (ну ок, не краще все ж). Але він коштував мені дурних грошей, і жаба задавила залишати - через силу я допив і одразу ж запив гидоту сидром.

Я хочу писати. Кожен день, що я не пишу, мені здається прожитим марно. А таких днів назбиралося вже багатенько. В умовах війни це відчувається особливо гостро. Особливо якщо ти - тиловий щур. Життя ніби проходить повз, і я знову втратив над ним контроль. Ступор, на який накладаються почуття провини й відповідальності. Можливо, це занадто самовпевнено й претензійно - відчувати відповідальність, просто псуючи (або й не псуючи) папір - але це люди навколо навчили мене думати про свою писанину в таких категоріях. Я повірив у це - і тепер це на мене давить.



А ще вона сказала, що її надихає, коли я активно пишу й публікую свої тексти. Я її надихаю - і це для мене ще більша відповідальність. Вона теж мене надихає. Надзвичайно. Але їй про це знати не треба. Так усім буде краще. Зупинімось на тому, що це саме вона змусила мене лазити холодним Києвом у намаганні знайти прихисток, де нарешті вдастся зліпити докупи бодай пару слів.

В неї є суперсила

п о ї з д р а х у є ш п а л и
променем локомотива
даремно чекаєш дива
надії на диво
мало

рахуєш за склом дерева
швидко це набридає
швидко дерева тікають
дерева тікають
вліво

тамбур дихає димом
недопалки жваво ковтає
відпустка була нудною
недопалки їдуть
з Криму

якщо довго вдивлятися в станцію метро Львівська брама
станція метро Львівська брама починає вдивлятися в тебе
сказав би Заратустра якби народився в Києві а не в Ірані
якби був богоборцем а не творцем нової релігії

якби кожного дня їздив на роботу зеленою гілкою
а не топтав жовті піски босими стопами
потрісканими наче стеля
у київському метрополітені

один чоловік говорив що бачив там скорпіона
інший розповідав що бачив там крука
і тільки я бачив блискучі очі лева
на станції метро Львівська брама

то ось звідки в неї це дивне ім’я
адже точно не від міста на іншому кінці України
мабуть тому ця станція не має виходу
мабуть тому цей лев нікого не випускає

може навіть не лев а сфінкс
і загадки в нього складніші
може й відповідей немає
як немає виходу з левової пащі

Заратустра єдиний хто вибрався з тої печери
і лише Заратустра знає
де на Львівській площі
вихід до київської пустелі

б е т е е р

колись ми з однокласником Едіком
семирічні шкети які ще не встигли пізнати
ані тютюну ані алкоголю ані цицьок

(хоч Едік і пиздів постійно
що вже давно спробував усе вищеперераховане
і навіть на повному серйозі питав у мене дозволу
трахнути мою молодшу сестру)

так от одного разу вештаючись районом
і як завжди намагаючись видертися
на всі більш-менш високі об'єкти
що потрапляли в поле зору

(либонь улюблена забава
більшості семирічних шкетів доґаджетової доби)

отже якось ми вирішили втілити в життя
один із найбільш зухвалих і шокуючих наших задумів
а саме залізти верхи на пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам вихованцям досааф

(всесоюзного ордена красного знамени
добровольного общества содействия
армии авиации и флоту)

пам'ятник являв собою сімдесятий бетеер
із бортовим номером 505
встановлений на постаменті
біля будівлі досааф на вулиці мірошника

(трохи далі був стадіон імені п'ятдесятиріччя жовтня
на якому керченський футбольний клуб "Океан"
зазвичай приймав суперників
у рамках кримського чемпіонату серед аматорських команд

за ним постіндустріальний пустир
завалений бетонними брилами й частково заболочений
де ми кілька років по тому таки спробували
усе десь там вище
перераховане)

видершись на бетеер ми спробували відкрити люк
і на наш великий подив він піддався
підбурювані цікавістю ми залізли всередину бетеера
уявляючи себе танкістами адже не знали
як називаються люди які водять бетеери
всередині ми натрапили на розбиту пляшку з-під горілки
і три купи вже підсохлого
але досі добряче смердючого гівна

пам'ятаю що я виліз із бетеера першим
Едік трохи затримався
він сцяв у бетеер

сцяв у бетеер який ще десять років тому утюжив афган
(може навіть мій батя гасав на цьому бетеері
рівняючи з землею черговий кишлак
разом із жінками й дітьми)

ні це не було політичним жестом
Едік просто дуже любив сцяти
у непризначених для того місцях
срати до речі теж

цікаво чи він ходив
на референдум у 2014-му

с е к с а п і л ь н і у к р а ї н с ь к і п о е т к и

він гуляє з найсексапільнішими поетками
писав Коцарев у передмові до першої книжки автора
імені якого вже не згадаю але сама книжка ще є в деяких київських книгарнях

ця історія трапилася влітку чотирнадцятого року
центр Києва ще майорів лампадками портретами прапорами й протитанковими їжаками
(досі не розумію хто припхав туди протитанкові їжаки – мій воістину прекрасний народ)
але найяскравіше центр Києва майорів моїми зовсім свіжими спогадами про те
як я буковою битою купленою за двадцять п'ять гривень у Яремчі
коли дев’ятикласником їздив у Франик на олімпіаду з української мови
пиздив мусорів по їхніх шоломах а мій друг
ті шоломи з них стягував як бойові трофеї
а потім вночі коли темними порожніми вулицями
нас випасали есбеушники в цивільному
цей придурок не хотів їх кидати на Великій Житомирській
і ще один мій друг усе там же на великій житомирській
готовий був саперкою завалити будь-якого мудака
який підійде до нас ближче ніж дозволяє етикет воєнного часу
(якщо взагалі існує якийсь етикет воєнного часу)

через ці шоломи ми запросто могли
пропасти безвісти як багато хто тієї стрьомної зими
і я б не гуляв більше центром Києва із жодною сексапільною поеткою
та на щастя бог милував і от влітку чотирнадцятого року аж із двома
ми йшли до спілки письменників розташованої на вулиці Банковій читати свої вірші
накидавшись портвейну в парку Шевченка і маючи з собою ще пару цеглин
ми все ніяк не могли потрапити до пункту призначення
бо були вже добряче напідпитку а ще
скрізь досі стояли міліцейські (тоді ще міліцейські) кордони
кордони на Інститутській кордони на Городецького
Банкова була ізольована і я погано володіючи язиком
обіймаючи двох дівчат поки вони тримали портвейн і роздруківки моїх віршів
переконував правоохоронців що ми поети і нам зараз
конче необхідно потрапити на Банкову два
довелося навіть щось їм продекламувати

але поки я щось декламував портвейн остаточно нас добив
і коли ми нарешті прийшли в спілку то просто не змогли нічого прочитати
тож через п’ятнадцять хвилин тримаючись одне за одного втекли з дурнуватим сміхом
під загальне здивування тих хто щиро на нас чекав і хотів почути наші вірші
(наступного дня мені було трохи соромно але зовсім недовго)

і ми знову перетинали міліцейські кордони у центрі Києва
знову щось декламували правоохоронцям хоча в цьому вже не було жодної потреби
та вони якогось #ЧОРТА нас дуже уважно слухали
і можна сказати що наш виступ на Банковій таки відбувся
сонце нещадно палило і краплі поту виступали на моєму чолі
і ми ховалися від спеки в затишних київських двориках
де сексапільні українські поетки вилизували мої вуха і
читали мені свої вірші іноді по черзі а іноді так
їхні груди під тонкими кофтинками нагадували про бруківку з інститутської
так само гарно поміщалися в долоні і так само
надавали сили і впевненості
у нашій спільній боротьбі
у нашій сексапільній
боротьбі

поезії нашій
веселій ніби докупи
напились Олесь
Вороний і Чупринка

поезії нашій
революційній
як Семенка
семафор

2014

д і в ч и с ь к о з д в о м а п р і з в и щ а м и
дівчисько з двома обличчями
кепське неначе липень
чилійка з роману Льйоси
я став би лівим заради тебе
я став би правим центральним верхнім нижнім
згори знизу ззаду
як ти захочеш кепське дівчисько
у цьому місті де лише пси й полковники
у цій державі де лише воїни й падлюки
у цьому полі синьому як льон
я став би ліками від раку
я здійснив би тринадцятий подвиг
на який не спроможний Геракл
я здійснив би чудо
на яке не спроможний Ісус
нещодавно приїздив твій батько
розповідав як боротися з тоталітаризмом
чи ти його чула чилійко?
чи ти була десь далеко
на Кубі у Штатах в Парижі
у Києві Львові Донецьку
де ти була дівчисько
коли він розповідав про демократію кориду й Сервантеса?
Дульсінеє Тобоська
Сарагоська Вальядолідська Мадридська
Ґвадалахарська Наваррська
Київська Чорнобильська
Мадонно
де ти була поки я воював з вітряками?
чому в тебе стільки прізвищ кепське дівчисько
чи вивчу колись їх напам’ять?
я повалю режим
я підійму прапор демократії
над старим скрипучим ліжком
над своїм скаліченим трупом
але як вивчити всі твої прізвища?
француженко що розносила каву в Шарлі Ебдо
ти жива
чи же сві?
покажи мені шви
на Верденському полі твого живота
я став би ліками від раку сніду самотності
на цьому полі синьому як льон
синьому наче кров
по краях зашитої рани
синьому наче небо над Дюнкерком
чорним обеліском
на західному фронті

с о н ( з а м і с т ь в і р ш а )

я побачив гриб
і пішов у туалет
набирати воду
ні я й раніше бачив гриби
я навіть їх їв
я навіть трохи
військовий тож бачив
вакуумні гриби
керовані гриби
фугасні гриби
гриби з самонаведенням
гриби на оптоволокні
гриби зі штучним інтелектом
у своєму житті
я бачив і їв
багато грибів
але побачивши цей
я зачинив усі вікна
і пішов
набирати
воду

09.07.25

н а ш і 2 0 - т і ( з а м і с т ь в і р ш а )

колись Юрій Смолич розказував
як Йогансен у 20-х у Харкові
обіграв у більярд Маяковського
і змусив його з-під столу
декламувати Пушкіна
а потім і взагалі ледь не відпиздив
разом з друзями-ваплітянами
цікаво якою ж мовою
вони тоді спілкувалися

завтра у книгарні "Сенс" двоє не народжених для війни військових говоритимуть про нову книжку одного з них.
хорошу, чесну й важливу книжку.
а ще - навдивовижу добру книжку (від слова "добро");
оце останнє - якраз те, чого я сам не вмію.
і, либонь, уже не навчуся - для цього треба любити людей так, як Артем Чапай.

12 липня (субота), 18.00
Хрещатик, 34

По телеку йде якийсь неонуар. Я не впізнаю його, але згадую Соломію. Соля любить нуари - це я її підсадив на старе чорно-біле кіно; на красиві фільми з холоднокровними озброєними чоловіками й фатальними жінками: “Леді з Шанхаю”, “Мальтійський сокіл”, “Глибокий сон”... вона й сама була типовою la femme fatale; принаймні, завжди намагалася триматися цього образу (ну, майже завжди). А ще вона дивовижно схожа на Одрі Горн із “Твін Пікса”.

Але що ж це за фільм? - щось знайоме; о, Мел Ґібсон у кадрі - я бачив цей фільм - він усіх повбиває й красиво спалить машину; але тепер Соломія не йде в мене з голови; ні, я не такий озабочений, як мої співкамерники - уже виріс із цього; звісно, 25-26 річні пацани, які в житті не бачили нічого, окрім війни, постійно розглядають оголених жінок в інстаграмі й навіть не соромляться дрочити на шторкою на параші; вони говорять про це відкрито, для них це як почистити зуби чи помити руки; мені 32, і за військовими мірками я стариган - ще не пенсія, та вже й не молодь; весь цей секс мене не цікавить.

А що мене взагалі зараз цікавить? Не знаю. Нічого. Похуй. Похуй на все. Апатія. Не писати, не думати. Не дихати. Як усе дістало. Я сам. Абсолютно сам. Попри три десятки мужиків, які оточують мене в цій камері. Попри рідних і близьких, розкиданих по всій Європі. Попри київських друзів, які мене обожнюють. Сам. І це вже до кінця життя.

Я пірнаю у спогади. Це все, що я маю. Уривчасті спогади з минулого життя. Щоб не забути, хто я є. І тому Соля повертається в мої думки. Соля символізує час, коли я був живий.

Так, вона ретельно працювала над образом фатальної жінки - весь цей патос, чорні сукенки, високі підбори, спокусливе мереживо… проте я бачив її різною.

А почалося все з Лишеги. Він помер у грудні 2014; того самого дня я бухав з археологами у славному місті Черкаси. Соломія раптом написала мені в месенджері й ми почали листуватися. Це був водночас і флірт, і розмова двох філологів - двох шанувальників нашого видатного поета, про якого неодмінно має дізнатися весь світ.

Через певний час вона запитала, чи можна мені подзвонити. Я відчув раптовий приплив адреналіну від туманних перспектив, що поволі розвиднювалися; обожнюю слово “млосно” - годі й шукати кращого слова для опису мого стану; Соля - гаряча дівка, це видно з її соцмереж; і вона хоче зі мною поговорити - чого не листуватися? ненавиджу телефонні розмови; але ж це Соломія; бля, Мітров, та вона походу тебе хоче; та й ти її, шо гріха таїть; соцмережі в неї й справді гарячі - як і вона сама.

Але була одна проблема. Нам із пацанами було дуже весело - ми бухали після концерту Жадана з Собаками, на хаті в одного місцевого історика - ці веселощі мені переривати аж ніяк не хотілося. На столі стояла літрова пляшка горілки, під витяжкою стояв водний - як я міг відволіктися від такого натюрморту? Зрештою, сексуальні інстинкти перемогли - тоді я ще був молодий - як оці пацани, з якими зараз сиджу - і я пішов у сусідню кімнату говорити по телефону. Про всяк випадок я взяв із полиці гранчак, наповнив його горілкою по самі вінця - і прихопив із собою.
Насуху розмовляти теж не годиться.

Ми говорили про Лишегу, про його смерть; потім мова зайшла за релігію, у мені увімкнувся п’яний нігіліст, і це її шокувало й трохи розчарувало - я помітив це з її тону - а потім я й сам зрозумів, що трохи переборщив, коли заявив, що одного з найгеніальніших поетів просто закопали в землю, і нікуди він не потрапив, і бога немає, і взагалі нічого більше немає - лише космос, і ми в ньому літаємо через низку фундаментальних фізичних законів, на які ми жодним чином не впливаємо… Довелося терміново виправляти ситуацію, коли вона вже хотіла зі мною прощатися. Я вирулив розмову на трикрапку - максимум, що я міг тоді зробити - і пішов на кухню до пацанів.

Здається, ми потім ще листувалися на різні теми, але зустрітися не випадало; вона була в Києві, висвітлювала в ЗМІ резонансні судові процеси, ходила на пікети, топила за звільнення Сенцова, Кольченка та Афанасьєва, тегала мене разом із сотнею друзів у якихось протестних фб-дописах; я ж зі своїми археологами катався всією

Україною та вкрай рідко з’являвся в столиці.

Восени 2018 року я нарешті кинув якір у Києві. У мій день народження мій друг Микола вручив мені ключ від щойно вийнятої трьошки на Оболоні. Тепер ми були співмешканцями. У третій кімнаті жив ще один довбойоб, із яким ми майже не спілкувалися. Він писав всраті вірші й на крису курив шмаль, а після повномастабки почав мотатися Україною, імовірно, ховаючись від своїх прямих конституційних обов’язків.

Багато чого побачила та трьошка тієї осені; а ближче до зими на горизонті з’явилася Соля.

Звісно, я запросив її в гості - на вино й кіно. Вона якось дуже легко погодилася. Спочатку ми втрьох - я, Соля й Микола - тусувалися в моїй кімнаті; вочевидь, Соля сподобалась Миколі, але на якомусь етапі він зрозумів, що тут йому нічого не світить, і пішов у свою кімнату.

Тоді ми с Соломією зручно вмостилися на моє двоспальне ліжко; в нас ще залишалося вино, і я увімкнув “Мрійників” Бертолуччі - перевірена схема, якщо ви розумієте про що я. Нам часто доводилося ставити фільм на паузу - я мав пояснити Соломії стільки інтертексту, якщо ви розумієте про що я; кожну алюзію, кожну ремінісценцію, кожну цитату, кожну пасхалку я детально пояснював; вона слухала дуже уважно; старанно всотувала знання про німецький експресіонізм, французьку нову хвилю, Ґодара і Шаброля, Ґрету Ґарбо, “Банду аутсайдерів”

Я не поспішав, Соломія теж; але до пори - на якомусь етапі нам усе ж довелося прискоритись. Вона була дуже гучна - я таке не люблю, але що поробиш.

Вранці вона пішла, а я написав вірш, у якому порівняв її цицьки з окулярами Ґодара. Вірш давно загубився. А “Мрійників” ми так і не додивилися.

Добре, що я знаю цей фільм напам’ять.

2 серпня в Україні – День пам'яті загиблих десантників.
Десантно-штурмові війська – кулак наших Збройних сил. з усіма відповідними наслідками для здоров'я й життя.
якось одна жінка в розмові про те, чим мені доводилося займатися, ніяковіючи, припустила, що "нас, мабуть, багато…" – "вмирає, так" – завершив я її некомфортну, але цілком логічну думку; і до того ж – "завжди першими" – о так, це наше гасло, сонце.
у цей день я згадую Чорного, Мішаню, Рибачка, Князя, Масона, Лєшого, Футболіста – своїх загиблих побратимів; а також вшановую всіх інших українських десантників, полеглих у боротьбі за українську незалежність.
честь, мужчини.
r.i.p.
я берегтиму пам'ять про вас

які плани на завтра?