І ще раз про УПЦ.

Архієреї цієї церкви як мінімум двічі (в двох поколіннях!) власноруч зарубали реальний шанс на канонічну автокефалію: в 1991/92, коли проміняли шанс на автокефалію на можливість здихатися Філарета і в 2018, коли не прийшли на собор (де б отримали більшість і свого предстоятеля) аби не порушувати статус-кво своєї «монополії на канонічність» (яку врешті все одно втратили).

При тому собором в Феофанії УПЦ підтвердили, що автокефалія їм потрібна.

То що ж робити?

Як на мене є дуже простий і чіткий шлях для УПЦ, якщо вони дійсно хочуть автокефалії. І це навіть не приєднання до ПЦУ (це було б логічно, але не реалістично).

Визнайте свої помилки і виправте їх шляхом поновлення євхаристійного спілкування з Константинополем. І вже з цього може початись реальний процес. Не швидкий, але зрозумілий.

А не оці от заяви до річниці соборів і інфантильне бажання, щоб абстрактне світове православʼя зібралось на собор і все для вас вирішило.

Тепер офіційно від ПЦУ: очищення лаври від МП потрібне не для того щоб там був музей, а щоб там відновилось повноцінне чернече життя не отруєне рускім міром.

Три архімандрита.

Якщо він це щиро пише, то я зовсім не розумію як ця логіка вкладається у нього в голові. Але це діагноз.

Пишу це не з метою образити владику, але таке вперте заперечення реальності не додає оптимізму, що ситуація може змінитись на краще.

Скільки ж словоблуддя від УПЦ. І не дурні ж люди, самі розуміють якою розумовою гімнастикою вони займаються.

Якщо вони вийшли з МП, але ні самі не є автокефальною церквою, ні приєднались до іншої автокефальної церкви, то виходить вийшовши з МП вони вийшли з православʼя? Чи пішли в розкол?

Очевидно (з їхньої точки зору) — ні. Чекають коли невідомим чином світове православʼя обдарує їх автокефальним статусом. А до того?

А до того вони або в розколі, або в МП.

Коротше чемпіони по стрілянню собі в коліну і створенню всіх відтінків сірого в канонічному статусі.

Буває, що у спілкуванні зі священником, спостереженням за його манерою чи життям, чи ще іншим добрим вірним, ми отримуємо відчуття своєї неадекватності - як все-таки ми далеко від Бога, і наскільки наше життя могло б бути інакшим, навіть попри те, що ми уже не живемо як нерозкаянні грішники.

Однак, ми можемо усвідомлювати свою власну світськість(секулярність), як ми думаємо лише про дочасне та земне, як мало ми приділяємо увагу Богові, як мало молимося, а коли молимося ми літеплі. Як нам бракує смирення (гордощів у сучасному світі не бракує, щодо гордості дефіцит подолано).

Варто цінувати та плекати ці моменти “лагідної ніяковості”, бо вони ведуть до Бога. Адже покаяння не лише у відмові від лихих вчинків, але й зміни свого життя, щоб воно було ближче до Бога.

Інсайди від ортодокс таймс більше говорять про Фанар, ніж про ПЦУ чи УПЦ.

Ні, може там і не сильно задоволені владикою Євстратієм (я он теж можу про нього жарт-другий пожартувати) і може навіть є за що.

Але сам матеріал — це наче розмови в курилці з фанарською свічницею, що бурчить на старенького патріарха і молодшого старця-халкідонця.

Коротше «інсайди» вони і в Константинополі «інсайди».

З великої Суботи ми пам’ятаємо як Христос спустився до Аду, щоб визволити праотців. У Вознесінні, Він вирушив до протилежності - на престол до Отця. Будучи людиною і Богом, Він підніс людське єство у божество - завдяки Ньому ми долучаємося у життя Святої Трійці. Він воцарився, розпочавши нову еру, еру Христа. Він посоромив ворожі демонські сили і визволив народи з-під їх влади. Усе належить Йому, і кожний народ приходить до Нього.

Саме через Вознесіння, Він казав, що “краще для вас, щоб Я пішов.”. Бо для нас краще, щоб Ісус Христос возсів на престолі. Він нас не покинув - Він діє у світі, Він рухається, Він навчає, Він спасає і виводить з болота на тверде каміння. Він натягує лук, і встигає, і царює, істини ради, і лагідности, і справедливости. Маємо царя і є громадянинами Царства Божого. На землі тут ми готуємося, вчимося, набиваємо ґулі, гостримо леза, робимо м’язи залізними - щоб врешті царювати з Христом.