Звернув увагу, що думаю про те, що колись мої ессеї можуть прочитати мої діти, а я нажаль багато матюкався. Далі подумав, що я хуйово вчиняю.

Є в мене один друг — абсолютна моя протилежність. Сходимось ми на філософських розмовах і гуморі переважно. І звісно ж на любові до китайського чаю, зимового плавання та індіки раз в три роки (принаймні в моєму випадку).

Він вдало ухилився, майнувши за кордон, я вдало влився в Третю штурмову. Він майже все життя як лайно за течією, а я півжиття як той карп, шо цілить в дракони.

Коли думаю про цю людину, то відчуваю абсолютну віру в карму. Інакше нашу «спорідненість» пояснити було б важко. До чого я це пишу? Не знаю, цей опецьок давненько не на звʼязку і має звичку зникати на кілька місяців, а то й півроку з мого поля зору, а потім набрати з якогось невідомого номера і видати мені філософське полотно в дусі…хмм. в дусі кого?

…Мабуть в дусі того, хто розповідає як гарно бути Сенекою.
Тільки шкода ж, що він Діоген…ага.
Чи Діоніс.

Сподіваюсь життя ще зведе мене з цією прекрасною людиною, хоча б з кількох причин.. По-перше, в ході наших диспутів/полемік/попезденьок, ми завжди приходимо до важливої життєствердної думки про те, що робити загалом нічого й не треба, бо все і так гранично зрозуміло і прекрасно. Священне Дао незмінне. По-друге, мені б вистачило і «по-перше».

Що ж. Сподіваюсь тобі гикається, Назарію. Сподіваюсь ти ще віднайдеш своє кочове щастя, коли безповоротно приймеш свою природу. Хай береже тебе Ренар.

Коли самопрезентація превалює над реальною якістю.

Я робив кількамісячну паузу в користуванні інстаграмом аби покращити свою увагу та зменшити емоційну «завʼязаність» на спожитому контенті. Допомогло але є нюанси.

Після повернення в інстаграм задля відкриття збору (розкажу пізніше), я встиг подивитись на усе те, що бачив, як ззовні, так і зсередини маркетингу, дещо гострішим поглядом.

З появою і вкоріненням соцмереж у наших життях, в чималої кількості людей ніби зʼявляються кілька страшних ілюзій.

Перша — ототожнення себе і своєї соціальної маски. Акаунту, образу, рольової моделі. Все це певною мірою репрезентує нас, але лише частково і зі значними викривленнями на догоду читачу, ба навіть платформі, в межах якої ти свій цифровий портрет викладаєш.

Загалом, взаємодіючи з соціумом, ми також оперуємо наборами масок, покликаних бути адекватною реакцією на певні зовнішні стимуляції/тригери/обставини/ умови одним словом. І це жонглювання образами зазвичай не є усвідомленим.

Коли ми щось усвідомимо про себе, то обовʼязково накинемо на це бірку «добре» чи «погано», згідно з внутрішнім відчуттям правильного, і підганятимемо майбутню поведінку вже під цей новий образ. Уроборос.

Соцмережі лише дають цій мережі проявів і реакцій новий вимір і масштаб. Двадцять років тому важко було уявити аби пересічний Микола чи Олена з Вінниці, турбувалися про те, що думають про них такі ж буденні Оксани чи Романи з Тернополя. Тому що в них загалом було малувато шансів зустрітись і випадково завезти розмову з приводу колючих тем. Соцмережі дали таку змогу.

Дешевий лайковий дофамін, можливість миттєвої слави, популярності, збагачення, схвалення, ідеалізації…і звісно ж ненависть, тиск, порушення дорогоцінної приватності, спекуляції на паблісіті тощо. А також неминучість регуляції цієї сфери, становлення «цифрової етики» та наслідки, що за ними йдуть.

Загалом, можна було б вимкнути екран і на цьому всі проблеми закінчуються. Але ні. Все йде до того, що сказане й несказане, зроблене чи не зроблене вами в інтернеті (вимір публічний) тягнутиме наслідки аж до вашого приватного життя. І це також нормально. Адже відповідальність за свої слова і діяння це цілком логічна і необхідна річ. Але є але. Про це далі.

Друга ілюзія соцмереж виходить з першої. Ототожнення людини з її соціальною маскою роблять і споживачі контенту. Інші люди. Тільки для них це не просто контент, а ваше повноцінне віртуальне продовження. Інтернет дає можливість миттєвої реакції мас на будь-що. Наслідки часто також миттєві. Юридичні, фінансові, особисті.

І все це було б непогано аби не проблема номер три — накладена реальність. Маніпулятивна, неверифікована, сконструйована.
Інтернет і соцмережі в особливості, дають технічні можливості задля конструювання нової реальності в головах мешканців павутини. Якщо вчора ти не вкрав ковбасу в магазині, це ще не означає, що ШІ не згенерує подібне відео, а мережа ботів і кілька куплених інфлюенсерів не зтригерять інших до віри в те, що ти ковбасний злодій-рецедивіст.

Це смішний приклад в вакуумі. Більш серйозні приклади ми бачимо щодня в соцмережах — політики, артисти, блогери, стрімери, будь-хто з «медійно вагомих» персоналій впливають на наше сприйняття реальності.

Казкові трансформації політиків з перевзування в повітрі, носи-флюгери креативного класу, що завжди відчуває звідки і куди дме вітер змін. Обман на обмані. І в цьому вимірі ілюзій є величезна проблема як з ідентифікацією хорошого і поганого, так і з відповідальністю.
Все сказане досить сильно впливає на наше життя опосередковано та мені сьогодні хочеться поговорити про інше.

…
Все це, друзі, лише немаленький нарис, що мав би окреслити ситуацію в загальному, аби я міг нарешті перейти до повноцінного розгляду «Проблеми номер чотири» — високооплачуваної ілюзії експертності.

Загалом, не дивлячись, на песимістичний початок, інтернет та соцмережі приносять чимало користі. Але як і будь-яка річ, використаний він може бути абсолютно в різних цілях.

Ви можете знайти реальних фахівців своєї справи, спеціалістів у тій чи іншій сфері і тому подібне. Проте, швидше за все ви зіштовхнетесь з армією інфоциганства різної глибини мразотності.

Аналізувати це явище я буду, апелюючи до вже окреслених ілюзій, адже його відособлене існування було б неможливим без них.

Проте зроблю малу заувагу. Тут я хочу розказати не про те чому інфоцигани це рідкісні підараси і викидні капіталізму (а я люблю капіталізм, на хвилиночку, — нічого кращого поки не придумали; хоча в багатьох моїх побратимів від цієї фрази б згоріла срака хехе), а про те, чому саме ці додіки швидше за все заволодіють вашою увагою та фінансами, а не реальні експерти, що могли б закрити вашу потребу/надати потрібну послугу тощо…

Цікаво? Далі буде, але не сьогодні, бо в ході перечитування цього малюка, що вже довгенько лежав в шухляді (з кінця жовтня 2024), я прийшов до декількох речей, котрі вносять важливі правки у вже написане але не доопубліковане мною на цю тему… То ж… Сі ю лейтер, алігейтерс.

ps/ ви спитаєте мене, чому в тексті про кризу експертності використано фото Джейсона Стейтема, а не Олексія Арестовича? І я скажу вам… Бо ми тут боремось за правду. І Джейсон по правді знає, що за професією він їблоторговець. І за досягнення в цій професії іноді дають Оскар. У випадку кіно всі розуміють про деякий розрив між картинкою і реальністю, і приймають усе на віру. То ж Джейсон в цьому тексті заступає на чергування як символ правди. Ну, а Альоша — він просто піздабол їблоторговець, правди за ним нема. Ні бджоляра з нього не вийшло, ні перевізника, ні механіка, ні професіонала. Так от діалектика. Добраніч, малята.

Так довго не був на тій позиції, що вже й кішка вдруге народила. Ех. Найкраще, що там і було, то це звісно шерстяна торба😁

Ніщо так не надихає під вечір як загублене (сподіваюсь тимчасово) портмоне та відмінена відпустка.

Портмоне знайшлось. Десь там і натхнення може буде. З хорошого — запах дощу і мряка на вулиці. Заспокоює.

В одного з наших молодших авангардистів – струс мозку, який заподіяли менти під час затримання.

Під відділком поліції – прямо зараз збір небайдужих на підтримку затриманих.

Тут би щось розписати про таке поняття як анонімна диктатура, нині от з другом обговорювали. Це все банальні кліше, які тим не менш добре працюють: цензура, пакування в відділки, намагання випхнути неугодних за межі дії толерантності.

Але.

Мені зараз ідеться не про це. Ми всі звикли порівнювати такі дії із тим, що описав Орвел в «1984». Не так щоб це було неправильно, але є кращий твір, який характеризує саме такі події. Це «Який чудесний світ новий» Гакслі. Ліватура прагне комфортного життя без жодних порушень цього комфорту. Таке собі ідеальне суспільство, де всі одне одного обіймають і цілують, культивуючи відкриті цінності. Проблема в тому, що у фронтирній країні такого бути не може. І тому ліві просто мовчазно погоджуються, що хтось помре на фронті — це зазвичай праві — а за їхніми спинами створиться ідеальний світ. Тільки от коли твій ідеальний світ створено на базі смертей тих, хто тримає фронт — це не ідеал і не утопія: це утоплений в крові симулякр.

Але тим, хто підтримує військових чином і є військовими — тих запакують, бо хто нас таких не толерантних візьме в Європу? А зручних дню поточному захистять. Моторошно мені від цього. І не можу я проти цього не повставати.

P.S. поки я писав цей текст пролунало три вибухи. Але війна — не пріоритет.

Сходіть, якщо зможете. Звикайте проявляти громадянську позицію. Ліваки це вміють. Бути кращими треба не лише на полі бою але й в політичному, економічному й на культурному рівнях. У нас війна на виживання і аби перемогти, напрягатись доведеться не лише на фронті.

Авангард на Марші Традиції!

Поки передова щодня потребує міцності духу, у тилу нам нав’язують лівацькі соціальні експерименти, що мають на меті зруйнувати націю й висміюють жертовність тих, хто стоїть на лінії фронту.

Ми кажемо тверде «ні» нав’язуванню неомарксистської ідеології та інформаційним кампаніям, покликаним стерти поняття честі й сили. Наші цінності — воїнська честь, європейська Традиція та захист української нації.

Наша молодь, яка займається військово-спортивним вишколом в тилу, та поранені ветерани Авангарду вийдуть на Марш Традиції разом із побратимами із правих організацій.

Приєднуйся до маршу 14 червня — ставай у лави Авангарду.

14 червня

9:00 (збір) / 10:00 (початок)

Київ, Майдан Незалежності