знаходячи бузок із пʼятьма пелюстками,
задуваючи свічки на торті
чи глянувши на годинник в 21:21 —
я завжди загадую одне і те саме бажання:

щоб через десять років
серце моє боліло з такою ж силою,
як і тепер, у 2025-ому,
коли серед всього гамору і гомору
можливість бути вразливою —

найцінніша зі стигм.

#вірші

наші спогади,
наче помиральні кургани,
на які ми смиренно вкладаємося спати
тривожної степової ночі.
ти нагадуєш мені
момент засинання.
я хочу виловити тебе у своїх спогадах,
але ти проходиш крізь пальці.
як кермек чи ковила —
ріжеш мені шкіру,
коли я проводжу рукою.
не можу вхопити
ся.
засинаю.

#вірші

#луцький_терорист

Якщо дивитися уважно, може дуже сподобатись.

ЛІЛЯ ЧЕРНЯВСЬКА

***

Сьогодні вранці повітря з вулиці
вже пахло айстрами.
Літо не може тривати вічно.
«Підводьтеся, бо пропустите автобус», – казала бабця колись давно.
І ми підводились.
На деревах в садку лежало прохолодне сонце кінця серпня.
Я вдягала червону кофту з блакитними маленькими квіточками біля ґудзиків,
лаковані туфлі і спідницю на вихід.
І ми прощалися у дворі.
А потім бабця проводила нас аж до білої автобусної станції.
І коли ми бачили здалеку автобус,
то вже справді прощалися.
Ми їхали на Київ вздовж тополь і пустих полів.
І повітря пахло життям життів.
Пахло смутком і надією.
Так і залишилися для мене нерозгаданими
всі ті численні картини життя,
за якими мені завжди поставало щось більше.
Якась тиша, якийсь великий дарунок.

залишена на підлозі сукня,
як переспіла півонія.
тобі смішно з мого порівняння,
називаєш мене дюймовочкою.
мені теж смішно.

#вірші

не сплю
хочу свідчити
кожен світанок