Скарби, які залишили після себе різні культури, можуть дати короткому життю людини постійне заняття, а також задоволення. Світ залишався нескінченним, якщо зберігати його міру в самому собі; час був невичерпним, якщо самому тримати чашу в руці.
— Юнґер. Геліополіс
— Юнґер. Геліополіс
Forwarded from EX LIBRIS Abraham Hosebr
Drunken Dionysos and Satyr. Marble, Roman imitation from the 2nd century CE derived from an Hellenistic original. Marble; original elements: heads, torsos, and thighs of Dionysos and satyr, right arm of Dionysos; restored elements: legs of Dionysos and satyr, arms of the satyr.
Сьогодні без великих оглядів
Коли шукаєте гарного письма без надлишкового поетизму, то ось вам підказка. У «Геліополісі» багато спостережень, що межують із розмислами, і розмислів, що тяжіють до афоризму.
Юнґер однаково точно пише і про відбиття світла у воді, і про рельєф храмових колон, і про те, як змінюються і резонують форми влади.
Разом з тим, не позбулася відчуття, що у цій прозі Юнґер вирішив вмістити геть усі свої тодішні думки про життєстійкість політичних систем (почасти стилізуючись під давньоримських історіографів), філософію воїнства та моральні виклики епохи під однією обкладинкою. Все це з’являється в надто щільних, часом задушливих діалогах, які радше декларують, ніж відкривають.
Коли шукаєте гарного письма без надлишкового поетизму, то ось вам підказка. У «Геліополісі» багато спостережень, що межують із розмислами, і розмислів, що тяжіють до афоризму.
Юнґер однаково точно пише і про відбиття світла у воді, і про рельєф храмових колон, і про те, як змінюються і резонують форми влади.
Разом з тим, не позбулася відчуття, що у цій прозі Юнґер вирішив вмістити геть усі свої тодішні думки про життєстійкість політичних систем (почасти стилізуючись під давньоримських історіографів), філософію воїнства та моральні виклики епохи під однією обкладинкою. Все це з’являється в надто щільних, часом задушливих діалогах, які радше декларують, ніж відкривають.
Воячек — східноєвропейське втілення традиції poètes maudits. Тут перед вами гола естетика тілесного і психічного розпаду, марґіналізація поетичного я, лексика болю і самознищення.
«Санаторій» — вкрай суґестивний текст. Бачимо відмову автора від риторики, це мова як симптом. Його стиль тому фраґментований, фізіологічно натуралістичний, зрештою у своєму вираженні — аґональний.
Але більше тут чіпає тема проклятих поетів, уміло приручена тогочасними реаліями Сходу Європи. Західноєвропейські «прокляті поети» творили у контексті дистанціювання від буржуазного суспільства в межах естетичного жесту, яке можна було зневажати і з якого, зрештою, можна було іронізувати.
Для Воячека цей простір опозиції матеріально репресивний. Він пише у соціалістичній Польщі, прокляття у його випадку — не поза, а реальний статус: замкнений у колі психіатрії і алкогольної аутоагресії.
У класичній версії маємо романтизований образ «проклятого» митця, натомість Воячек постає «антибогемним». Його санаторій буквально є соціальною інституцією, яка записує тіло у дискурс норми, обмежує його та корегує. В умовах авторитарної культури мова Воячека — радше спроба прорвати мовчання через вербальну агресію.
Воячек також не приховує автобіографізму прози. Це чесні жести власного розпаду. Самогубство героя не варто романтизувати, але воно виконує функцію антинормативного протесту — у світі, де тілу належить бути функціональним, моралі — узгодженою з ідеологією, а мові — ясною.
Воячек обирає смерть як останній вільний акт — коли інші форми субʼєктності вже скасовані.
«Санаторій» — вкрай суґестивний текст. Бачимо відмову автора від риторики, це мова як симптом. Його стиль тому фраґментований, фізіологічно натуралістичний, зрештою у своєму вираженні — аґональний.
Але більше тут чіпає тема проклятих поетів, уміло приручена тогочасними реаліями Сходу Європи. Західноєвропейські «прокляті поети» творили у контексті дистанціювання від буржуазного суспільства в межах естетичного жесту, яке можна було зневажати і з якого, зрештою, можна було іронізувати.
Для Воячека цей простір опозиції матеріально репресивний. Він пише у соціалістичній Польщі, прокляття у його випадку — не поза, а реальний статус: замкнений у колі психіатрії і алкогольної аутоагресії.
У класичній версії маємо романтизований образ «проклятого» митця, натомість Воячек постає «антибогемним». Його санаторій буквально є соціальною інституцією, яка записує тіло у дискурс норми, обмежує його та корегує. В умовах авторитарної культури мова Воячека — радше спроба прорвати мовчання через вербальну агресію.
Воячек також не приховує автобіографізму прози. Це чесні жести власного розпаду. Самогубство героя не варто романтизувати, але воно виконує функцію антинормативного протесту — у світі, де тілу належить бути функціональним, моралі — узгодженою з ідеологією, а мові — ясною.
Воячек обирає смерть як останній вільний акт — коли інші форми субʼєктності вже скасовані.