Грузія – парламентська республіка. Роль президента номінальна і постійно зменшувалась з 2011 р., наступного разу він буде обиратись парламентом. Вона стала такою за ініціативою Саакашвілі – він відпрацював 2 президентських строки, і хотів далі залишитись премʼєр-міністром. Смішно, що на початок правління він повноваження президента посилював.
Правляча партія з 2012 – Грузинська мрія. Її люблять називати проросійською чи копією Партії Регіонів. Це правда станом на 2024, але не 2012. Будучи в опозиції до Саакашвілі, вона позиціонувалась як прозахідна партія, за інтеграцію в ЄС і НАТО. Від партії Саакашвілі (Єдиний національний рух, ЄНР) відрізнялись таким:
1. Апелювали до простого грузина, балувались у божевільний соціальний популізм – замість неоліберала Саакашвілі, який «розпродав країну»;
2. Обіцяли судову реформу і демократизацію – замість авторитарного Саакашвілі, який «усіх пересаджав і катував в тюрмах»;
3. Виступали за мирну реінтеграцію окупованих територій – замість яструба Саакашвілі, який «піддався на провокації росіян і допустив війну».
Все це лягло на придатний ґрунт. Близько половини грузин працювали в державному секторі і або особисто потрапили під скорочення чи посадки, або в кожного в сімʼї був хтось, кого звільнили чи посадили. В тюрмах дійсно відбувався треш – підсилений опозиційними і російськими медіа, але не без реального підґрунтя. Війна стала для населення шоком, люди боялись її повторення, багато хто вірив, що її можна було уникнути, якби не Саакашвілі.
В іншому це була така сама проєвропейська партія, в яку увійшло багато людей із команди Саакашвілі, що пішли проти нього з різних причин. Так, там від початку було крило умовно спокійно налаштованих до Росії людей. Ще було консервативне крило грузинських традиціоналістів. Але кістяк – це прозахідні політики, дипломати, бізнесмени, журналісти тощо. Ну і Каха Каладзе.
Саакашвілі і його команда з першого дня лякали грузин, що це окупаційна адміністрація і агенти Кремля. Але пересічний грузин бачив інше: уряд Грузинської мрії підписав Асоціацію з ЄС, отримав безвіз, відкрив навчальний центр НАТО, і загалом мав, мʼяко кажучи, не гірший послужний список в євроінтеграції, ніж попередники.
Але звісно жодна з обіцяних реформ не була реалізована. Більшість патріотичних політиків рік за роком з різних причин покидали ГМ. З кожним роком вони робили все більше антизахідних і проросійських кроків. До 2022-го вона остаточно оформилась у те, чим є сьогодні (останні вибори були в 2020).
Сьогодні – це Партія регіонів. Вони тупо цитують російську пропаганду. Наприклад, премʼєр називав опозицію фашистами – при тому що в Грузії цей дискурс взагалі неприродній, для них більш демонізовані персонажі, наприклад, монголи. Тобто вони навіть не вичитують кремлівські темніки. Але ані в 2012, ані в 2016, ані в 2020 (роки виборів) вони мали багато аргументів, щоб це заперечувати і відбиватись від критики.
Протестів за ці роки було дуже багато з дуже різних причин. Повʼязаних з Росією – теж, але я би виділив три:
1. 2019 р. – російський депутат-комуніст Гаврілов приїжджає в Тбілісі і сідає в крісло спікера парламенту, щоб провести засідання «Міжпарламентської православної асамблеї». Люди увірвались у парламент і нахєр його звідти вигнали. До речі, від нас там тоді був Новінський.
2. 2023 р. – ГМ намагається проштовхнути закон про іноагентів. Люди вийшли на вулицю, побились з поліцією, закон відкликали.
3. 2024 р. – те, що ви бачите зараз.
Парадоксально, але грузинська влада помітно контрастує з суспільними запитами. За всіма соцопитуваннями, 85-95% грузин підтримують Україну, вважають Росію ворогом, виступають за ЄС і НАТО. Уряд усе робить тупо протилежно соціології. До 2022 був простір петляти, а після вторгнення цей контраст став надто разючим. За соціологією, владу ненавидять. Але вона все одно домінує.
Грузія – парламентська республіка. Роль президента номінальна і постійно зменшувалась з 2011 р., наступного разу він буде обиратись парламентом. Вона стала такою за ініціативою Саакашвілі – він відпрацював 2 президентських строки, і хотів далі залишитись премʼєр-міністром. Смішно, що на початок правління він повноваження президента посилював.
Правляча партія з 2012 – Грузинська мрія. Її люблять називати проросійською чи копією Партії Регіонів. Це правда станом на 2024, але не 2012. Будучи в опозиції до Саакашвілі, вона позиціонувалась як прозахідна партія, за інтеграцію в ЄС і НАТО. Від партії Саакашвілі (Єдиний національний рух, ЄНР) відрізнялись таким:
1. Апелювали до простого грузина, балувались у божевільний соціальний популізм – замість неоліберала Саакашвілі, який «розпродав країну»;
2. Обіцяли судову реформу і демократизацію – замість авторитарного Саакашвілі, який «усіх пересаджав і катував в тюрмах»;
3. Виступали за мирну реінтеграцію окупованих територій – замість яструба Саакашвілі, який «піддався на провокації росіян і допустив війну».
Все це лягло на придатний ґрунт. Близько половини грузин працювали в державному секторі і або особисто потрапили під скорочення чи посадки, або в кожного в сімʼї був хтось, кого звільнили чи посадили. В тюрмах дійсно відбувався треш – підсилений опозиційними і російськими медіа, але не без реального підґрунтя. Війна стала для населення шоком, люди боялись її повторення, багато хто вірив, що її можна було уникнути, якби не Саакашвілі.
В іншому це була така сама проєвропейська партія, в яку увійшло багато людей із команди Саакашвілі, що пішли проти нього з різних причин. Так, там від початку було крило умовно спокійно налаштованих до Росії людей. Ще було консервативне крило грузинських традиціоналістів. Але кістяк – це прозахідні політики, дипломати, бізнесмени, журналісти тощо. Ну і Каха Каладзе.
Саакашвілі і його команда з першого дня лякали грузин, що це окупаційна адміністрація і агенти Кремля. Але пересічний грузин бачив інше: уряд Грузинської мрії підписав Асоціацію з ЄС, отримав безвіз, відкрив навчальний центр НАТО, і загалом мав, мʼяко кажучи, не гірший послужний список в євроінтеграції, ніж попередники.
Але звісно жодна з обіцяних реформ не була реалізована. Більшість патріотичних політиків рік за роком з різних причин покидали ГМ. З кожним роком вони робили все більше антизахідних і проросійських кроків. До 2022-го вона остаточно оформилась у те, чим є сьогодні (останні вибори були в 2020).
Сьогодні – це Партія регіонів. Вони тупо цитують російську пропаганду. Наприклад, премʼєр називав опозицію фашистами – при тому що в Грузії цей дискурс взагалі неприродній, для них більш демонізовані персонажі, наприклад, монголи. Тобто вони навіть не вичитують кремлівські темніки. Але ані в 2012, ані в 2016, ані в 2020 (роки виборів) вони мали багато аргументів, щоб це заперечувати і відбиватись від критики.
Протестів за ці роки було дуже багато з дуже різних причин. Повʼязаних з Росією – теж, але я би виділив три:
1. 2019 р. – російський депутат-комуніст Гаврілов приїжджає в Тбілісі і сідає в крісло спікера парламенту, щоб провести засідання «Міжпарламентської православної асамблеї». Люди увірвались у парламент і нахєр його звідти вигнали. До речі, від нас там тоді був Новінський.
2. 2023 р. – ГМ намагається проштовхнути закон про іноагентів. Люди вийшли на вулицю, побились з поліцією, закон відкликали.
3. 2024 р. – те, що ви бачите зараз.
Парадоксально, але грузинська влада помітно контрастує з суспільними запитами. За всіма соцопитуваннями, 85-95% грузин підтримують Україну, вважають Росію ворогом, виступають за ЄС і НАТО. Уряд усе робить тупо протилежно соціології. До 2022 був простір петляти, а після вторгнення цей контраст став надто разючим. За соціологією, владу ненавидять. Але вона все одно домінує.
BY Олександр Нотевський
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
On Telegram’s website, it says that Pavel Durov “supports Telegram financially and ideologically while Nikolai (Duvov)’s input is technological.” Currently, the Telegram team is based in Dubai, having moved around from Berlin, London and Singapore after departing Russia. Meanwhile, the company which owns Telegram is registered in the British Virgin Islands. Elsewhere, version 8.6 of Telegram integrates the in-app camera option into the gallery, while a new navigation bar gives quick access to photos, files, location sharing, and more. In 2014, Pavel Durov fled the country after allies of the Kremlin took control of the social networking site most know just as VK. Russia's intelligence agency had asked Durov to turn over the data of anti-Kremlin protesters. Durov refused to do so. "For Telegram, accountability has always been a problem, which is why it was so popular even before the full-scale war with far-right extremists and terrorists from all over the world," she told AFP from her safe house outside the Ukrainian capital. If you initiate a Secret Chat, however, then these communications are end-to-end encrypted and are tied to the device you are using. That means it’s less convenient to access them across multiple platforms, but you are at far less risk of snooping. Back in the day, Secret Chats received some praise from the EFF, but the fact that its standard system isn’t as secure earned it some criticism. If you’re looking for something that is considered more reliable by privacy advocates, then Signal is the EFF’s preferred platform, although that too is not without some caveats.
from us
