А нічо тот факт, що я хочу спати? Нічо?

Чому обмінюють покидьків та зрадників, а Азов досі гниє в полоні? Як так виходить, що потужні лідери потужних країн не змогли напотужнічати щоб серед тисячі людей був хоча б хтось із Азову?

Мені дуже болить від того, що пріоритетом на обмін є якась мерзота, яка зрадила Україну та своїй присязі, а не мої друзі, які до останнього захищали оточений Маріуполь, яких катують та забивають ногами до напівсмерті просто за те, що вони Азовці.

Ніхто з великих кабінетів цього не прочитає, але все ж

ДЕ АЗОВ?

Три роки тому, під час штурму на Запорізькому напрямку, загинув наш побратим Максим «Булінь» Квапиш.

У складі головного дозору, в ближньому бою, знищив ворога, але сам отримав поранення несумісні з життям. Завдяки його діям загін захопив позиції, усіх окупантів знищено.

До повномасштабного вторгнення Максим був командиром київського осередку «Авангарду», проводив вишколи, походи, організовував акції прямої дії, працював над перекладами й вихованням бійців.

Має бойовий досвід з 2021 року. З 24 лютого 2022 року брав участь майже у всіх операціях, де були присутні бійці АКС і безпосередньо долучався до планування завдань.

Він був серед тих, хто не лише брав участь у боротьбі, а творив сенс нашого руху. Коли кажуть, що помирають найкращі — йдеться саме про таких, як Булінь.

Помстимося.

🚁 ДОПОМІЖНА БАНКА ДЛЯ СПЕЦІАЛІСТІВ РПДГ

Рятувально-пошукова десантна група 12-ої окремої бригади армійської авіації — ті, хто першими йдуть у зону ураження, аби витягти побратима з-під обстрілу.
Їхній захист — це не броня. Це точність, швидкість і технології.

Саме тому зараз ми збираємо кошти на РЕБи MOROK 4 та MOROK 5 — системи радіоелектронної боротьби, які в буквальному сенсі рятують життя.

Сума збору: 491 666 грн.
Моя ціль: 33 333 грн.

Це не просто «техніка».
Це можливість відбити атаку дронів, заглушити ворога, пройти, коли здається, що доріг уже немає.
Це — перевага там, де все вирішує одна хвилина.

Бо тил стає тилом лише тоді, коли він поруч — щодня.
Не разово. Не на свята. А постійно.
Так, як тримає фронт — тримаймо і ми.

Сума велика, і ми цього не приховуємо.
Але велика сума — це просто сума багатьох плечей.
Тому, якщо хочете долучитися не лише донатом — створюйте “дружні банки”, поширюйте цей збір серед своїх.

Разом — це не пафос. Це інструкція.

Посилання на публікацію в інсті
https://www.instagram.com/p/DJ_PHqbIV9T/?igsh=Z2syaWlkNm1nbjJl

Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/r65qtAh1H

Тримаємо — бо вони тримають нас.

Нагадую про збір, зовсім встав на одному місці і нікуди не рухається. Окреме дякую всім, хто робить репости тут та в інсті ❤️

Великі магазини в великих містах: два вида ковбаси по 2.20, галєта стрілецька, туалетний папір обухівський, 40 хвилин в черзі, 15 хвилин тупняка з касою самообслуговування.

Звичайний сільмаг в розхуяченому селі в 20 метрах від лбз: 💅🏻💅🏻💅🏻 мальчік нє проході мімо, кофє старбакс, MONSTER з смаком маринованої цибулі, канфєти "тузік" прямо з Японії, 0 секунд черга, касир якщо треба має лічний номер комбрига і підкаже коли ротація, скільки бк у підорів, які слоти сьогодні дають 💅🏻💅🏻💅🏻

Про вибір тропічних фруктів і всякої такої тєми в Славіку чи Крамі я взагалі мовчу.

Концептуально найкращим досі вважаю неймовірний вибір морепродуктів та безалкогольних вин.

По Києву якось шукали безалкогольне вино години півтори.

Тим часом, будь-який маркет в Славіку: 💅🏻💅🏻💅🏻

Дуже сумно за допоміжну банку. Дуже давно такого не було, щоб така доволі невелика сума не закривалася за такий проміжок часу. Наразі маємо майже половину, тому прошу не зупинятися поширювати та донатити. Дякую.

Хто відповідальний за донат 10к? Хто це зробив, я вас спрашиваю!!

Вопщєм, ситуація наступна. Мети своєї допоміжної ми досягли, я її не закриватиму до останньої гривночки на основному зборі, тому можете донатити або на неї, або на основну.

Щиро дуже вдячна всім за будь-який вклад у допомогу 12 ОБрАА, будь то гривня чи репост.
Ви – любов ❤️‍🩹

Яніна Нестерова – Памʼяті Максима «Буліня» Квапиша

Що думаєте про це? У мене просто своя думка і я б хотіла почути вашу.

Колись знайшла у себе хист до написання всяких оповідань. Насправді, може хисту того й не було, але я дуже любила писати. Писала, коли було сумно або весело. Писала, писала, писала. Дописалася до того, що кілька десятків разів чула з різним ступенем іронії від людей, що я гуру з написання некрологів.

Раніше якось позитивніше писалось, а зараз про що б я не починала, а закінчую завжди війною, полоном чи смертю.

Зараз саме час показати вам щось із темних кутів моїх нотаток.
Так чувствую 💅🏻

Обмін. Він повернувся, як привид.
Не впізнали одразу – змарнілий, мовчазний, очі темні, мов копоть після обстрілу. У документах було його ім’я. Але всередині – не залишилось нічого, крім тиші й болю, що не кричить.

Він нікого не обіймав. Не говорив. Не плакав. Це була мертва, тягуча тиша.

Мати впала перед ним на коліна, ціпеніла від щастя і страху. Торкалась його рук, лиця, мов хотіла розбудити в ньому сина, якого колись носила під серцем.
– Це ж я… Матір твоя, чуєш?
Вона шепотіла, але син дивився крізь неї, наче крізь дощове скло в камері.

Батько витер очі й вийшов на двір. Не зміг витримати. У тій тиші, що тягнулась від сина, було щось гірше за смерть – відокремленість від всього світу.

Хата була така ж. Двері рипіли так само. І навіть фотографії на стіні ще зберігали його обличчя – те, якого вже не існувало.

Вночі він не спав. Сидів у кутку й тихо шепотів імена. Не родичів – тих, хто залишився в ямі, в полоні, під землею. Тих, кого він не зумів витягнути. Їхні голоси були з ним постійно і здавалися рідними. А голос матері – чужим.

Наступного дня приїхала дівчина. Колись кохана. Тепер – незнайома. Вона притулилась до нього, тримаючи його руку. Вона плакала.
– Я чекала… Кожен день. Ти снився мені. Живий. Усміхнений… Ми були там щасливі, наче війна ніколи й не приходила до нас додому.

Він подивився на неї довго.
– У снах я був, бо там можна втекти. А тут… я досі в клітці. Ви всі – просто нові ґрати.

Вона не відповіла. Просто опустила голову. І тоді він додав:
– Я помер. Вам просто не повідомили про це, бо фізично я досі існую. Але хіба це життя?

Він вийшов на подвір’я, запалив цигарку та пішов у поле. Висока стерня чіплялась за його штани, наче щось хотіло втримати. Але його вже нічого не тримало. Світ не був йому більше домом. Люди – не були рідними.

Він вижив. Але не повернувся. І ніхто не знав, чи ще колись зможе.

Сумна казка на реальних подіях.
Чітать, плакать і спать.
Добраніч)