Президент і (не його) релігія
Державно-церковна політика Володимира Зеленського за часів війни з Росією

Дмитро Вовк
Запрошений асоційований професор, Школа права імені Бенджаміна Н. Кардозо

Відносини між українською державою та релігією завжди були значною мірою персоналізованими. З моменту здобуття Україною незалежності вони визначалися не стільки конституційними гарантіями чи законодавчими нормами та процедурами, скільки політичними зв’язками українських релігійних груп та їхньою здатністю трансформувати ці зв’язки у здобутки та переваги на висококонкурентному та плюралістичному релігійному ринку України. Це зробило особисті релігійні установки, вподобання та орієнтації ключових політичних діячів, і, насамперед, президентів України, надзвичайно важливими як для основних українських релігій, так і для моделі відносин держави та церкви загалом.

Президентство Володимира Зеленського не є винятком із цього принципу персоналізації і водночас є унікальним з погляду основних ідей, що лежать в основі підходу шостого українського президента до релігії та відносин держави з церквою. Зеленський прийшов у політику як людина, яка не цікавилась релігією за межами великодніх фотографій у соціальних мережах і не має власного релігійного порядку денного поза абстрактною підтримкою релігійного різноманіття України. Його перемога у президентській кампанії 2019 року призупинила тенденцію до зближення держави та церкви, що набирала обертів за його попередника Петра Порошенка, який відіграв ключову роль у створенні незалежної Православної церкви України (ПЦУ) та її визнанні Вселенським патріархом.

Проте з того часу Зеленський, схоже, пройшов вражаючий релігійно-політичний шлях. У грудні 2022 року, на тлі російської агресії, Зеленський запропонував закон про заборону Української православної церкви (УПЦ), історично та канонічно пов’язаної з Російською православною церквою (РПЦ) Московського патріархату, якщо УПЦ не розірве зв’язки зі своєю материнською церквою. Коли у серпні 2024 року закон було ухвалено, Зеленський підписав його зі словами, що цей закон є кроком до визволення українського православ’я від «московських чортів». У травні 2025 року Державна служба з етнополітики та свободи совісті України (ДЕСС) розпочала реалізацію закону, оголосивши про перевірку щодо афілійованості Київської митрополії УПЦ з Росією.
У цьому тексті я намагаюся пояснити, чому і якою мірою змінилися особисте ставлення та політичні підходи Зеленського до релігії та релігійних організацій, і що це означає для української моделі державно-церковних відносин.

Зеленський і релігія

Під час своєї президентської кампанії Зеленський дуже невизначено висловлювався про своє ставлення до релігії та бачення майбутньої державно-церковної політики. Почасти це був стратегічний вибір — мовчати про все, що могло розколоти його виборців, але це також відображало відсутність у Зеленського інтересу та особистого досвіду у сфері релігії.
Зеленський — російськомовний єврей із Кривого Рогу, великого східно-українського промислового міста, що можна легко охарактеризувати як приклад однієї з найбільш світських ідентичностей в Україні. Він виріс в асимільованій сім’ї, де єврейське походження було скоріше питанням сімейної історії (деякі з його предків загинули під час Голокосту), самосприйняття як дискримінованої групи і, можливо, деяких культурних впливів, але ніколи не було питанням релігії та мови (в єврейських студіях це часто називають «тонкою» єврейською ідентичністю). Його батьки не дотримувалися Шабату чи правил кашруту і добре вписалися у радянський спосіб життя.

Зеленський, талановитий шоумен та менеджер у сфері розваг, отримав досить погану формальну освіту. Він закінчив юридичний факультет в одному з навчальних закладів Кривого Рогу, що, ймовірно, унеможливило б його працевлаштування в будь-якій респектабельній юридичній фірмі України, якби він хотів зробити кар’єру в юриспруденції.⬇️⬇️⬇️

Це дає підстави припустити, що його розуміння політики, права, суспільства, економіки чи релігії ґрунтується скоріш на його власному досвіді та досвіді його радників, ніж на якійсь цілісній системі поглядів та переконань, набутих шляхом систематичного навчання та дослідження.

Вже ставши президентом, Зеленський дуже мало говорив про своє особисте ставлення до віри і ніколи не демонстрував віру публічно. Його перші різдвяні та великодні звернення зазвичай були короткими та написаними з позиції релігійно-нейтрального спостерігача — до «тих, хто святкує». У різних ситуаціях український президент демонстрував, що його світська чи навіть байдужа до релігії позиція була справжньою та природною. Наприклад, у 2019 році Зеленський та його команда провели кілька інспекційних візитів до різних регіонів, медійно поданих як наступ популярного президента на неефективних та корумпованих чиновників. На нараді в Одесі соратник Зеленського запитав менеджера державної компанії, чи працював він охоронцем у приході УПЦ. Питання, мабуть, здивувало Зеленського; він повернувся до автора питання, і перепитав, яке відношення релігія цієї людини мала до мети їхньої наради.

Після початку російського вторгнення релігійні меседжі Зеленського змінилися. Звернення з нагоди основних християнських свят стали довшими, у них з’явилися теологічні звороти та відсилки, і сформульовані вони вже були як звернення не до «тих, хто святкує», а до «всіх нас». З 2023 року Зеленський публікує ці звернення виключно за новим церковним календарем, синхронізованим з більшістю християнських церков, а не з Російською церквою.

Тим не менш, хоча Зеленський публічно став ближчим до релігії, він не говорить про релігію за межами особливих нагод, таких як релігійні свята. Його імпровізовані та напівімпровізовані коментарі на релігійні теми, як і раніше, лапідарні та розпливчасті. На зустрічі із Всеукраїнською радою церков та релігійних організацій він охарактеризував мету релігії як захист «усього доброго та гуманного в людській природі» і говорив про церкви в дуже інструментальному ключі: як про операторів духовної підтримки та гуманітарної допомоги для українців, а також адвокатів та промоутерів інтересів України за кордоном. Теологічні відсилки чи звороти не стали частиною його загальної мови, а публічна релігійність Зеленського, як і раніше, обмежується формальним відвідуванням релігійних заходів, таких як молитовні сніданки чи екуменічні молитви за Україну в День незалежності.

В одному з недавніх інтерв’ю українського президента запитали, як змінилася його віра з початком війни. Він відповів, що «усі ми з цією війною… стали більш віруючими, тому що ми… як [всі] люди [у ситуації війни]. Люди борються і моляться». «Ми» (а не «я») у відповіді Зеленського, його обережність і навіть деякі складнощі у доборі потрібних слів показують, що він, як і раніше, говорить про релігію як про щось дуже абстрактне і менш важливе для нього особисто, але, як він вважає, значно конкретніше і важливіше для його співвітчизників.

Можна зробити висновок, що практичний інтерес Зеленського до релігії та державно-церковних відносинах зростає. Але це зростання не ґрунтується і не супроводжується суттєвими змінами у його персональних релігійних чи духовних установках. Саймон Шустер у книзі «Шоумен. У вирі вторгнення, яке шокувало світ і зробило з Володимира Зеленського лідера» цитує думку Зеленського, що «головна мета у житті – бути потрібним [іншим людям]». Війна і злочини, скоєні російськими військовослужбовцями та їхнім політичним керівництвом, переконали Зеленського, що «диявол – не вигадка» і, мабуть, надали цій меті додаткового духовного забарвлення, але навряд чи вони змінили чи збагатили особисте ставлення Зеленського до релігії.

Деполітизація релігії у президентській і парламентській кампаніях Зеленського 2019 року

Війна з Росією, яка розпочалася у 2014 році з анексії Криму та військового конфлікту на сході України, посилила політизацію релігії в Україні.⬇️⬇️⬇️

Відсилки до духовних причин війни у промовах Володимира Путіна перетворили міжправославні відносини та конфлікти в Україні на питання національної безпеки. Дискурс безпеки навколо УПЦ та її незалежності від Москви, який до війни був загалом маргінальним чи, принаймні, далеким від консенсусу, став центральною складовою державно-церковної політики української держави та сприяв (якщо не призвів) до успішного створення ПЦУ.

У своїй президентській кампанії Зеленський виступив проти цієї політизації. Поки його опонент Петро Порошенко брав участь у президентських перегонах під гаслом «Армія, мова, віра» і здійснював так званий «Томос-тур», відвідуючи церкви ПЦУ і просуваючи свою роль у становленні національної православної церкви, Зеленський ігнорував релігію як щось, що не має стосунку до виборів чи, принаймні, є менш важливим за боротьбу з корупцією чи соціально-економічні питання. Як відомо, ця стратегія Зеленського та його партії «Слуга народу» спрацювала і на президентських, і згодом парламентських виборах 2019 року.

У перші роки свого президентства Зеленський часто ігнорував важливі релігійні події (наприклад, святкування Дня хрещення Київської Русі). У своїх публічних посланнях він не згадував Бога чи релігію за винятком тези про релігійний плюралізм України та закликав до українців «навчитися жити разом», незважаючи на політичні, культурні та мовні відмінності, а також незалежно від того, до якої церкви вони ходять і коли саме святкують Різдво.
Хоча одразу після перемоги на виборах український президент провів кілька зустрічей із ключовими релігійними діячами, включаючи лідерів обох православних церков, він не демонстрував переваги до жодної з церков і не був зацікавлений у підтримці регулярного діалогу з релігійними громадами. Департамент з питань релігії Міністерства культури було перетворено на незалежне агентство — Державну службу з етнополітики та свободи совісті, що, мабуть, підвищило його статус у структурі уряду (процес перетворення почався ще за Порошенка). Але його керівник, який брав активну участь у створенні ПЦУ, був замінений на більш нейтрального чиновника. Я був серед кандидатів на цю посаду на ранньому етапі відбірного процесу. Я відмовився від участі у конкурсі і, напевно, не був би обраний у будь-якому разі. Проте я не міг не оцінити, що релігійний нейтралітет цієї служби був згаданий як один із пріоритетів українського уряду у сфері відносин із релігією.

Духовна незалежність українців

Навіть після того, як почалося повномасштабне вторгнення, й опозиційні політики та громадські діячі почали вимагати заборони УПЦ через її зв’язок із Москвою, Зеленський не квапився цього робити. У квітні 2022 року голова українського парламенту та багаторічний приятель президента Руслан Стефанчук прокоментував можливу заборону УПЦ, заявивши, що такий законопроект не розглядатиметься парламентом, щоб не провокувати розкол в українському суспільстві. Стефанчук, радше прихильник незалежності українського православ’я від Москви, навряд чи озвучував власні погляди на це питання, а скоріше висловлював консолідовану позицію Зеленського та його команди.

Однак ця позиція зазнала суттєвих змін вже восені 2022 року, коли Служба безпеки України (СБУ) почала проводити обшуки в церквах та інших установах УПЦ та порушила десятки кримінальних проваджень проти єпископів та священиків цієї церкви. Кримінальні провадження переважно стосувалися поширення релігійної ненависті та виправдання російської агресії, але деякі з кліриків УПЦ також звинувачувалися у державній зраді, шпигунстві та інших серйозніших злочинах проти національної безпеки. Нарешті, 1 грудня 2022 року Зеленський ініціював законотворчий процес, внаслідок якого у 2024 році було ухвалено закон про законодавчу заборону РПЦ та створення судової процедури для ліквідації УПЦ, якщо УПЦ не розірве зв’язку з РПЦ.⬇️⬇️⬇️

Крім того, закон передбачає можливість ліквідації релігійних організацій, залучених поширенням так званої ідеології «русского мира» — розмитого та внутрішньо суперечливого наративу про виняткові політичні та духовні права Росії на контроль над Україною, що використовується для виправдання російської агресії.

Зеленський подавав ці заходи як спосіб захисту «духовної незалежності українців», маючи на увазі, що духовність українців має бути включена до сфери безпеки та як така захищатися державою. Це явно контрастувало з його підходом до вторгнення. Питання про те, яку церкву відвідувати, перестало бути нерелевантним, принаймні якщо людина відвідує «московську церкву».

Зміна підходів українського президента у бік сек’юритизації релігії та більш інтрузивного підходу до міжправославних відносин не могли статися без трьох основних чинників.
По-перше, частина команди Зеленського, відповідальна за безпеку, була й значно уважнішою до релігійного аспекту війни з Росією, і набагато менш нейтральною щодо відносин між двома українськими православними церквами. Колишній голова Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данилов, голова СБУ Василь Малюк та голова Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов публічно взаємодіяли чи взаємодіють із ПЦУ та її керівництвом та у відповідь сприймаються останнім у виключно позитивному ключі. Крім того, восени 2022 року Зеленський призначив нового голову ДЕСС Віктора Єленського — давнього критика УПЦ. Швидше за все, вони пояснили президенту, що РПЦ активно підтримує і схвалює путінську агресію (що, безумовно, відповідає дійсності), та просували і продовжують просувають ідею тиску на УПЦ у відповідь на це схвалення, що, водночас, викликає критику з точки зору міжнародних стандартів у сфері безпеки свободи релігії та у зв’язку з неефективністю таких заходів для зміцнення безпеки України.
Варто зазначити, що керівництво УПЦ дало певні підстави для такої політики з боку української держави. У травні 2022 року Церква заявила про свою «повну незалежність» від РПЦ, але не захотіла чіткіше і більш недвозначно виступити проти мілітаризації патріархом Кирилом віри та церкви для нападу на Україну та використання Росією «захисту «канонічної» Української православної церкви» для виправдання агресивної війни. Низка єпископів УПЦ зберігають двозначне мовчання щодо ролі РПЦ у війні, і УПЦ, незважаючи на звернення українського уряду, ніколи не застосовувала жодних санкцій до священнослужителів, причетних до державної зради чи співпраці з російськими військовими, навіть до тих, хто був засуджений і відправлений до Росії в рамках обміну ув’язненими.
По-друге, принаймні з квітня 2022 року громадська думка України підтримує повну заборону чи жорсткий контроль над УПЦ, і ця підтримка лише зростає.

Повномасштабне вторгнення дало друге життя феномену «атеїстів Київського патріархату». Спочатку цей термін використовувався для опису значної кількості українців, які не виявляли особливої релігійності чи інтересу до релігійного життя, але позитивно оцінювали створення ПЦУ та її визнання патріархом Варфоломієм. Після початку вторгнення ця ж група підтримала заборону УПЦ як важливий захід для захисту національної безпеки в умовах війни з Росією. Українське суспільство значною мірою досягло консенсусу щодо видалення з публічного простору України російських історичних, культурних, ідеологічних та духовних маркерів, включаючи УПЦ, яку багато хто розглядає як «російську церкву». У цьому контексті для Зеленського більша увага до релігії та підтримка обмежень на адресу УПЦ — просто елемент згаданої вище цілі «бути потрібним людям» у ситуації, коли президент не має особистих вподобань.

По-третє, світськість чи навіть байдужість Зеленського до релігії суттєво спростили швидкий перехід від тези про «будь-яку церкву» до ідеї духовної незалежності, забезпеченої відповідними діями держави.⬇️⬇️⬇️

Український президент продовжує ставитися до релігії як до суто політичного питання та  розглядати заходи, які вживаються проти УПЦ, суто як заходи, спрямовані на скорочення впливу Росії на Україну через керівництво УПЦ, яке залучено до каламутних політичних ігор та інфільтровано агентами КДБ/ФСБ. Не маючи особистого досвіду релігійного життя і не володіючи достатньо релігійною грамотністю, Зеленський ігнорує чи не надає значення неполітичним аспектам відокремлення УПЦ від РПЦ, таким як роль взаємного визнання у рамках світового православ’я чи характер розколу всередині Української православної церкви, який навряд чи можна звести до дихотомії «московська церква проти національної церкви».
Крім того, український президент недооцінює, як ці заходи вплинуть на рядові парафії УПЦ та їхніх віруючих. Закон 2024 року поставив останніх у становище «релігійного іншого» в Україні, якщо вони не очистять себе шляхом переходу з УПЦ до іншої церкви — логічний і простий крок для зовнішнього спостерігача на кшталт Зеленського і складний і обумовлений безліччю неполітичних факторів вибір для парафіянина і священника. Це вже торкнулося деяких парафій і віруючих УПЦ, особливо в регіонах, де ця церква не є релігійною більшістю і тому може зазнавати соціального відчуження або тиску місцевої влади як «путінська церква».

Динаміка державно-церковних відносин в період президенства Зеленського

Перехід Зеленського до більш сек’юритизованого та політизованого підходу до релігії призвів до змін в українській моделі відносин держави та церкви. У жовтні 2024 року, представляючи свій план стійкості України, президент України заявив, що держава розвиватиме відносини «співпраці» (тобто перейде до більш коопераційної моделі відносин) з усіма релігіями, але не з московською церквою, час якої закінчився.

Проте, Зеленський не виявляє жодного інтересу до переформатування релігійного ландшафту України шляхом встановлення партнерських відносин із певними релігіями чи до структурування релігійного ринку на різні рівні залежно від «традиційності» певних релігій чи кількості віруючих, як це зазвичай можна спостерігати у багатьох коопераційних моделях у світі. Поки що повномасштабне вторгнення лише змінило нейтралітет Зеленського, виключивши УПЦ як проблему безпеки з легітимного релігійного ландшафту.

Зеленський не перейшов до прямої підтримки та просування ПЦУ у її конкуренції з УПЦ, як це робив Порошенко, хоча  дехто хто з його соратників підтримав би такий крок. Він продовжує публічно взаємодіяти з ПЦУ через Всеукраїнську раду церков чи на екуменічних заходах, а не проводити публічні зустрічі з митрополитом Епіфанієм віч-на-віч. Офіс Зеленського, схоже, все більше надихається ідеєю примусового від’єднання УПЦ від Москви, особливо на тлі вимог Кремля зняти обмеження, які Україна наклала на УПЦ, як попередню умову мирної угоди між країнами. Але український президент та ключові гравці його команди поки що значно менші зацікавлені в інтеграції УПЦ до ПЦУ. Вони підтримують зв’язок із патріархом Варфоломієм під невизначеною приводом обговорення духовної незалежності України, даючи зрозуміти, що українська держава продовжує розглядати різні підходи до подолання поділу в українському православ’ї, і створення єдиної православної церкви через заборону УПЦ та передачу її громад до ПЦУ — не єдиний можливий сценарій.

При цьому, Зеленський вже змістив відносини між державою та церквою у бік більш інтрузивної моделі, в якій держава поширює свої інтереси у регулюванні релігії не лише на поведінку релігійних організацій та їх членів, а й на канонічні питання. Зеленський та його політична сила розробили та домоглися прийняття правових норм, які посилили дискреційну владу української держави та забезпечили її інструментами, що потенційно можуть бути ефективно застосовані для заборони релігійних громад за їх канонічні зв’язки або за поширення теологічних поглядів, які уряд вважає небезпечними чи неприйнятними.⬇️⬇️⬇️