Український фільм у Каннах, та сама драма про Кохання між Полом Мескалом та Джошем О'Коннором і новий фільм Йоакіма Трієра з Ель Феннінг, Ренате Реінсве та Стелланом Скашгордом, які, здається, підкорили фестиваль і вирвалися в головні претенденти на «Золоту пальмову гілку». Далі— про все докладніше

День 9 (21 травня)

Фестиваль поступово добігає кінця та майже спорожнів. Але для тих, хто залишився, Канни приберегли найгучніші драми й шедеври.

• Першим ми подивилися History of the Sound («Історія звуку») Олів'є Хермануса — стрічку, яка, без сумніву, здобуде багато уваги. (1–4 фото та відео у пості)

1917 рік. У центрі сюжету — юнак (Пол Мескал), наділений божим даром музичного слуху й голосу. На студентській вечірці він помічає вродливого піаніста (Джош О’Коннор), із яким у них стається Кохання (з великої) з першого погляду. Але їм заважають війна, різні континенти, суспільство і смерть. Це кохання не відпустить їх ніколи. Воно настільки сильне, що зʼїдає зсередини і ламає все навколо.

Багато хто сприйняв фільм скептично — мовляв, він спирається на шаблонні елементи гей-драми — і це дійсно так. Але акторські перформанси і візуальна якість стрічки, що кінематографічно передає страждання фатального кохання, дають усі шанси повірити в цю історію. І якщо це вдасться — останні 20 хвилин змушують виплакати море сліз. Ми вже кличемо Пола Мескала «Golden Palm Мескал» — його найсильніша роль від часів Aftersun. А хімія з ОʼКонором, яка майже відчутна на дотик через екран, не залишить інтернет у спокої.

• А ввечері показали ймовірного переможця цього фестивалю. Йоакім Трієр, улюблений за хіт «Найгірша людина у світі», повертається в конкурс із ще потужнішим фільмом під промовистою назвою Sentimental Value «Сентиментальна цінність». (5–7 фото та відео у пості)

Ренате Реінсве грає актрису з великої родини, покоління якої живуть у красивому багатоповерховому будинку. Цей дім настільки просякнутий історіями, що здається — має власні органи чуття. У героїні складні стосунки з батьком (Стеллан Скашгорд) — самозакоханим режисером, який давно залишив родину. Вперше за довгий час він намагається повернутися до ігрового кіно й пише сценарій для своєї доньки, яка категорично відмовляється у ньому грати.

Мабуть, єдиний мінус цього фільму — в тому, що він ідеальний. І цим навіть трохи дратує. Стрічка наче створена для здобуття «Золотої пальмової гілки», адже має всі риси типового каннського переможця, чимось віддалено нагадуючи «Анатомію падіння». Вона також має розумну драматичну глибину, бездоганний візуал і жирний авторський почерк Трієра, який цілком заслуговує на головну нагороду. Це були мої перші п'ять балів у критичному голосуванні.

• Втім, найбільше цей день запам’ятається довгоочікуваною прем’єрою українського документального фільму Militantropos, який показали у престижній паралельній секції «Двотижневик режисерів», де у 2022-му відбулась прем'єра «Памфіра». (8–10 фото та відео)

Це перша частина документальної трилогії від авторського сузірʼя: Аліна Горлова, Ліза Сміт і Семен Мозговий. Як і багато проєктів колективу Tabor, це глибоко концептуальний фільм із надзвичайно вивіреним монтажем, що веде філософські роздуми про людину в умовах війни.

Прем’єра пройшла при повному солдауті й була зустрінута гучними оваціями, привернувши увагу індустрії до двох наступних частин, на які ми вже дуже чекаємо. А вже за кілька тижнів Militantropos можна буде побачити в основному конкурсі Docudays.

• А ввечері була вечірка з нагоди премʼєри, яка виявилася винятково крутою. Загалом каннські вечірки сумнозвісні своїми жахливими міксами попмузики, але українська команда не могла допустити такої ганьби.

Першим за пульт став диджей Kutin із Відня, який відіграв класний експериментальний ембієнт-сет. А от після нього почалася справжня вечірка — за пульт стала Human Margareeta, яка принесла справжні київські вайби. Вестерни були в шоці.

📲 Також щоденники за усі дні можна прочитати в нашому матеріалі на сайті.
#Каннський_щоденник_DTF_Magazine.

📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Публікуємо останній випуск нашого щоденника з Каннського кінофестивалю. Уже в суботу, 24 травня, оголосять переможців, а поки про найцікавіше від Соні Вселюбської.

День 10 (22 травня)

Передостанній день, фестивальна зона виглядає так, ніби всі вимерли. Замість преси та індустрії зали заповнює натхненна молодь з акредитацією «3 days in Cannes».

І як шкода, що саме наприкінці фестивалю поставили фільм, який вимагає найбільшого. У момент, коли письменницький синтаксис більше не формується, а енергії на велике амбітне кіно вже немає. Хоча ходили чутки, що режисер завершив монтаж буквально позавчора — і, побачивши результат, хочеться йому все пробачити.

• 35-річний китайський режисер Бі Гань привіз найнеординарніше кіно, яке можна побачити в конкурсі, — справжній формалістський прорив і серйозне випробування на глядацьку витривалість — Resurrection. (До посту прикріплено постер та кадри з цього фільму)

Це 160-хвилинна епопея, складна для опису, яка переосмислює історію кіно через призму історії Китаю, розмірковуючи про смертність і мрії. Фільм починається із сіквенсу німого кіно — він трактує фантасмагорічну притчу про монстра зі схованим плівковим проєктором у спині. Виявляється, людство тепер може жити вічно, і з цим усвідомленням ми вирушаємо в турне з шести розкиданих у часі і слабо пов’язаних між собою епізодів.

Бі Гань, без перебільшення, вражає винахідливістю та нездоровою любов’ю до жанрового кіно. Це фільм від істинного синефіла для істинних синефілів, і такі фільми зазвичай не здобувають головних нагород у Каннах, проте запам’ятовуються надовго. Я віддаю йому свою особисту нагороду за найкращу режисуру.

• Також мала честь бути запрошеною на ланч кінокритиків, організований MUBI Notebook. Нас було приблизно 35 кінокритиків, які обговорювали програму. Все ж таки найбільш компромісним фаворитом залишається Sirat.

• Увечері показують решту конкурсної програми — наприклад, новий фільм братів Дарденнів (The Young Mother's Home/«Дім молодих матерів») та нову стрічку Келлі Райхардт (The Mastermind/«Геній»), яку поставили останньою у списку. Завтра всі кінозали фестивалю повторюватимуть конкурсну програму, тож це саме той день, коли можна надолужити все.

На щастя, я подивилася всі найважливіші фільми конкурсу і цьогоріч не залишаюся на останній день. Після феєрії від Бі Гань не хочеться перебивати післясмак сухим авторським кіно, тож прямо перед вильотом я вирішила себе потішити — вперше в житті піти на показ секції Cannes Classics.

• У передостанній день відбувається прем’єра нової 4K-реставрації одного з найкрасивіших фільмів в історії кіно — «Баррі Ліндон» Стенлі Кубрика. Навіть страшно уявити, як ця краса виглядатиме на плівці й величезному екрані, тож мені важко уявити кращий фінал кінофестивалю.

Щиро дякую, що читали мої щоденники!

📲 Випуски за усі дні можна прочитати в нашому матеріалі на сайті.

#Каннський_щоденник_DTF_Magazine.

📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud