Хоча термін «аутизм» (від грец. «аὐτός» – сам) вперше був застосований 1911 року швейцарським вченим психіатром Ейгеном Блейлером (1857-1939) зовсім не для опису патології розвитку дитячої психіки, а для наукового визначення категорії егоцентричного мислення при шизофренії дорослих, визначивши феномен як центральний симптом важких форм порушень взаємодії з реальністю. Грецька етимологія терміну була використана для підкреслення аутичної втечі пацієнта до світу власних фантазій і крайня нетерпимість щодо зовнішніх втручань. Е.Блейлер в запропонованому терміні «аутизм» вбачав наступний сенс: «відірваність асоціацій від даних досвіду, ігнорування реальних стосунків, захисна пристосованість щодо душевного болю, що дає людині можливість уникнути непосильних для неї вимог довкілля» .
Сучасною наукою феномен аутизму сприймається як психо-неврологічне порушення розвитку, яке впливає на мислення, сприйняття, увагу, соціальні навики та поведінку людини починаючи з раннього дитинства. Це зумовлено відкриттям засновника першого академічного дитячого напряму у психіатрії, американського психіатра Лео Каннера (1894-1981), який у 1943 році в своїй авторській науковій праці «Аутистичні розлади афективного контакту» («Autistic Disturbances of Affective Contact») дав визначення порушенням емоційного контакту, спілкування, мовлення та моторики маленьких дітей, описавши прояви згаданого розладу на ранніх його етапах, та презентував науковий термін «ранній дитячий аутизм» («інфантильний аутизм»). За результатами власних наукових клінічних досліджень, Лео Каннер виявив такі риси у дітей в спектрі аутизму:
- відхилення від адекватної поведінки та неспроможність налаштуватися на останню;
- в багатьох випадках зустрічається затримка розвитку мовлення, яка супроводжується аграматизмами, невірним використанням займенників та прийменників;
- багаторазові повтори різних звуків, чудова механічна пам'ять, низька спонтанна активність;
- стереотипії (емоційні самостимуляції);
- надмірна педантичність, що виявляється у фобії перед змінами та незавершеністю;
- дивні заняття: надмірна сфокусованість на формах предметів без цікавості до їх змісту;
- патології у взаємодії з іншими людьми.
Згадані порушення соціального розвитку зумовлюються «крайньою аутистичною самотністю» . Задля визначення перспективи соціалізації дитини Лео Каннер розробив клінічні критерії розладу: «глибока недостатність можливості встановлення дитиною афективного контакту; тривожне нав’язливе прагнення до збереження сталості в обстановці; гіперзосередженість на певних обʼєктах і проведення моторних дій з ними; мутизм як прояв мовлення, не спрямованого на соціальну комунікацію; значний пізнавальний потенціал, що виявляється в розвиненій пам’яті в дітей, їх здатності до вирішення сенсомоторних завдань» .
1944 року австрійський терапевт і психіатр Ганс Аспергер (1906-1980) запропонував термін «аутистичні психопатії», вказуючи на біологічні вади афективного контакту в натальний період. Цікавий науковий факт, що Аспергер та Каннер не знали про паралельні дослідження один одного, які вчені зробили одночасно.
©️протоієрей Димитрій Гарчук

#УПЦ
#аутизм
#2квітня #ASD