syg.ma

У новій статті на syg.ma Олена Бартош розмірковує про психологічну потребу в 🙀 кітчі.

В час, коли мистецтво саме примушує до пошуку істини, через розрив сформованих патернів сприйняття, кітч ідеально вписується в повсякденну рутину та заспокоює своєю впізнаваністю.

У той час, як когнітивно-поведінкові практики, наприклад, зосереджені на виконавчій мережі (зробити вправи, повторювати певні алгоритми, що також до відомої межі корисно та дієво), психоаналіз має на меті взаємодію з достоту автобіографічним механізмом — як я сам собі розповідаю/відчуваю своє щастя та страждання, свою історію. Йдеться про самозаглиблення. В експериментах Еммі Белфі схожий ефект дає споглядання вражаючих картин — людина дивиться на щось зовнішнє, але при цьому в неї активується дефолт-система, щось внутрішнє. (Так само це буде відбуватись при фантазуванні, «літанні в хмарах», дрімоті або сні, медитації.)
...
У такому сенсі «хороший» психоаналіз мав би бути схожим на мистецтво (пошук та дослідження невідомого, конструювання метафор та сенсів, розвиток мислення), а не на кітч (безкінечне репродукування, «вписування» кожного пацієнта в одні й ті ж шаблони (стосунок з мамою, або едіпальний конфлікт, або межовість тощо), усталена рафінованість клінічної ситуації). Це працює і навспак — мистецтво можна маркувати як «добре», коли воно виконує психоаналітичну трансформаційну функцію.

#sygma_uk #psychoanalysis #art #kitsch
https://syg.ma/@alena-bartosh/chi-zdatni-mi-dumati-skladni-dumki-ta-pri-chomu-tut-kitch

syg.ma — відкрита платформа, де всі можуть щось опублікувати. Думка редакції може не співпадати з точкою зору автор: ки.

syg.ma

Чи здатні ми думати складні думки та при чому тут кітч?

Кітч та психоаналіз: чи варто боятися змін, адже достеменно невідомо, яке потенційне лихо вони нам несуть, чи боятися залишатись назавжди статичними, стабільними, спрощеними, в’язкими та незмінними?

❤6👍4🔥3🤔3👎2

www.group-telegram.com/us/syg_ma.com/6373

2.09K viewsDec 15, 2024 at 18:17

У новій статті на syg.ma Олена Бартош розмірковує про психологічну потребу в 🙀 кітчі.

В час, коли мистецтво саме примушує до пошуку істини, через розрив сформованих патернів сприйняття, кітч ідеально вписується в повсякденну рутину та заспокоює своєю впізнаваністю.

У той час, як когнітивно-поведінкові практики, наприклад, зосереджені на виконавчій мережі (зробити вправи, повторювати певні алгоритми, що також до відомої межі корисно та дієво), психоаналіз має на меті взаємодію з достоту автобіографічним механізмом — як я сам собі розповідаю/відчуваю своє щастя та страждання, свою історію. Йдеться про самозаглиблення. В експериментах Еммі Белфі схожий ефект дає споглядання вражаючих картин — людина дивиться на щось зовнішнє, але при цьому в неї активується дефолт-система, щось внутрішнє. (Так само це буде відбуватись при фантазуванні, «літанні в хмарах», дрімоті або сні, медитації.)
...
У такому сенсі «хороший» психоаналіз мав би бути схожим на мистецтво (пошук та дослідження невідомого, конструювання метафор та сенсів, розвиток мислення), а не на кітч (безкінечне репродукування, «вписування» кожного пацієнта в одні й ті ж шаблони (стосунок з мамою, або едіпальний конфлікт, або межовість тощо), усталена рафінованість клінічної ситуації). Це працює і навспак — мистецтво можна маркувати як «добре», коли воно виконує психоаналітичну трансформаційну функцію.

BY syg.ma