наші спогади,
наче помиральні кургани,
на які ми смиренно вкладаємося спати
тривожної степової ночі.
ти нагадуєш мені
момент засинання.
я хочу виловити тебе у своїх спогадах,
але ти проходиш крізь пальці.
як кермек чи ковила —
ріжеш мені шкіру,
коли я проводжу рукою.
не можу вхопити
ся.
засинаю.

#вірші

#луцький_терорист

Якщо дивитися уважно, може дуже сподобатись.

ЛІЛЯ ЧЕРНЯВСЬКА

***

Сьогодні вранці повітря з вулиці
вже пахло айстрами.
Літо не може тривати вічно.
«Підводьтеся, бо пропустите автобус», – казала бабця колись давно.
І ми підводились.
На деревах в садку лежало прохолодне сонце кінця серпня.
Я вдягала червону кофту з блакитними маленькими квіточками біля ґудзиків,
лаковані туфлі і спідницю на вихід.
І ми прощалися у дворі.
А потім бабця проводила нас аж до білої автобусної станції.
І коли ми бачили здалеку автобус,
то вже справді прощалися.
Ми їхали на Київ вздовж тополь і пустих полів.
І повітря пахло життям життів.
Пахло смутком і надією.
Так і залишилися для мене нерозгаданими
всі ті численні картини життя,
за якими мені завжди поставало щось більше.
Якась тиша, якийсь великий дарунок.

залишена на підлозі сукня,
як переспіла півонія.
тобі смішно з мого порівняння,
називаєш мене дюймовочкою.
мені теж смішно.

#вірші

не сплю
хочу свідчити
кожен світанок

пухнути від любові як від голоду

вкучилося за тим,
як подібно двом гігантам,
ми розглядаємо тяглість світу,
такого прикро вартого
уваги наших великих очей,
схожих на мутні ставки,
в які вже ніхто не запускає рибу.

ти дивишся в ліву сторону,
а я — в праву.
і десь посередині світу,
де наші погляди пересікаються,
обігнувши землю, як помахом коси,
я бачу, що немає нічого особливого.

і, може, саме тому —
бо ніщо не претендує бути великим —
ми такі самотні у нашій неоковирній грандіозності.

як мені приємна марнота
наповнювати світ сенсом
разом з тобою.

нехай у нас завжди будуть
істинно велетенські очі,
лиш би не окротіти,
знудившись шукати твій погляд
з іншого кінця світу.

#вірші