Ну і в найкращих традиціях цього каналу… В 90% випадків, коли мені хтось пише зі словами «я давно вас читаю», я захожу на сторінку людини і бачу там або якісь дивовижні малюнки, або нереально талановитий крафт, або посилання на крутезний сингл, і перезнайомилася так з купою митців. І ось знову: пані, яка вирішила загадку з книжкою, має чарівний голос і пише пісні, натхненні середньовічною літературою. Не знаю, як така клуша як я зібрала навколо себе стільки обдарованих людей, але я за це завжи буду вдячна цьому каналу.

​​У British Library дуже хороша серія Tales of the Weird: гастрономічний горор! акустичний горор! ботанічний горор! (До речі, про одну з письменниць, яку там перевидавали, наразі допилюю подкаст.)

Але оцей анонс просто в саме серденько:

​​Я вже звикла до сучасних книжок, які ніби запізнилися на сотню років, а тут сюрприз: збірка казкових історій, написаних у 1860-х, які справляють враження сучасних. «Фантастичні оповідки» Іджиніо Уґо Таркетті не те щоб сильно захопливі, але якісь на диво свіжі.

Наприклад, оповідання «Літера U» про чоловіка, який став одержимий цією «зловісною» літерою і всюди бачить її каверзи, цілком могло б зустрітися в якогось сучасного автора «лінгвістичного» горору типу Евенсона. (А @hrofnungar припускає, що такий сюжет міг бути пов’язаний з напругою між носіями різних італійських діалектів під час Рісорджименто.)

Або «Дух у малині»: добросердий барон з’їдає ягоди з куща, не знаючи, що під ним закопана вбита дівчина. Дух дівчини вселяється в чоловіка і влаштовує тендітно-квірний перформанс, як у розпачливому польському «Демоні».

Або цей бенґер, який сам по собі міг бути окремим оповіданням: «в дитинстві я часто зустрічав старика, якого точно знав, коли він бул хлопчиком, і який точно знав мене, коли я був вельми старим, — ми не спілкувалися, але позирали один на одного як люди, що раніше бачилися».

Людей, що випередили час, він часто наздоганяє: Таркетті помер у 29-річному віці.

У кого в прізвищі є зловісна літера «у», з вас штраф 50 грн. У кого немає, все одно кидайте, щоб баночка @balticnoir для підрозділу її друга-письменника скоріше закрилася.

https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ

В ранньому доступі з’явилося щось новеньке! Зазвичай я від’ємно пишаюся своїми дизайнерськими потугами, але тут ніби симпатичні кольори вийшли.

​​Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.

Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.

Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?

PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...

Днями якраз дочитала Piranesi і ось побачила його в підбірці романів про «роботу, схожу на готичний кошмар». У Electric Lit взагалі цікаві підбірки, хоча більшість виглядає так, ніби до XXI століття книжок не існувало (Коупленд 1995-го серед інших здається мамонтом), але це, по ходу, вічна проблема книжкових порталів, які заробляють через партнерські програми.

А «Піранезі» мені сподобався тим, що сюжет частково крутиться навколо контркультурних/fringe філософів, навіть згадуються Колін Вілсон і Джон Вільям Данн. Я взагалі думаю, що треба більше художки про штрихів типу Чарльза Форта. Треба відібрати у MAGA пласку землю і прочі таємниці Ренн-ле-Шато та повернути їх нормальним поєхавшим.

Просто всіх обіймаю і прошу долучитися.

​​Я люблю обирати книжки спонтанно, керуючись чим завгодно, крім чужих відгуків і власного смаку. «У книжки нуль читачів? Бідна… Буду першою!» «Невимовна назва? Загорніть!» «(Всліпу тикаючи пальцем у підбірку в інтернет-архіві): Ця!» Хто давно читає канал, можливо, пам’ятає, як я влаштувала флешмоб і передивилася купу фільмів з однаковою (нецікавою) назвою — щоб розширити горизонти.

Тому мене одразу заінтригував експеримент письменниці Філліс Роуз, яка обрала рандомну поличку в міській бібліотеці і прочитала всі книжки, що на ній стояли — з цього народилася її власна книжка, The Shelf: Adventures in Extreme Reading (2014). Мені близький цей підхід — вважати, що популярність або забуття тієї чи іншої книжки часто мало чим обґрунтовані, і натрапити на щось круте можна в найрандомнішій вибірці.

Що в The Shelf приємного: випадкова поличка принесла гарний діапазон книжок, від супер-відомих («Привид опери» Леру) до порівняно забутих («Граф Луна» Лернет-Голенії), два обскурних феміністських романи, які мене дуже зацікавили (Call me Ishtar і Just Like Beauty), і неминучу порцію трешу, до якого Роуз ставиться великодушно — мене б ніяка жіноча солідарність не змусила хвалити готичний роман, де винуватцем виявляється НЕПЕРЕНОСИМІСТЬ ГЛЮТЕНУ. 70-річна Філліс Роуз на диво відкрита для нового, пише грайливо, а місцями, коли треба поставити на місце ґейткіперів — навіть грубо.

Що в The Shelf буде неприємного, я могла і здогадатися, бо крім різних Леру і Лероєв між LEQ і LES умістився Лермонтов, і, не наївшись загадкової душі з першого разу, Роуз перечитує «Героя нашого часу» ще ТРИЧІ, щоб зрештою видрочити в собі любов до нього. В цій частині погано все, від згадки «sea of Avov» (sic) до насмішок авторки над людиною, яка олівцем обурено підкреслювала в книзі імперіалістські наративи; Роуз сприймає симпатію невідомого читача до черкесів як SJW-дивацтво. Але це можна скіпнути — натомість глава про небажання чоловіків читати «жіночу» літературу дуже хороша, як і глава про те, яким чином бібліотеки закуповують нові книги і позбуваються старих — мені як несправжній бібліотекарці було цікаво, і принцип «подобається маловідома книжка? піди попроси її в бібліотеці, навіть якщо не плануєш зараз читати, подовж їй життя» звучить добре.

​​Саймон Рейвен — це мій сорт розважальної літератури. Іноді починаю читати щось легке і усвідомлюю, що мені навіть заряду кіндла на це шкода; а Рейвен, яке б відверте глупство він не пропонував, завжди може претендувати на мою увагу. І ось знову.

Сюжет «Пікардійських троянд» простий: кілька людей одночасно дізнаються про існування рубінового намиста, яке приносить власнику багатство, але взамін карає якимось нещастям. Рейвен — такий собі місточок між М.Р. Джеймсом і Деном Брауном. Як у Джеймса, це історії про полювання на сакральні скарби і про привидів, що їх охороняють — але там, де джеймсові оповідання короткі й економні, Рейвен протягом 300 сторінок ганятиме героїв по всій Європі. Як у Джеймса, це переважно гомосоціальний світ академіків і священників — але в Рейвена він не тільки гомосоціальний. І мені подобається, як він витирає ноги об усі уявлення про доцільність: у хід ідуть катари! щури-мутанти! середньовічні монстри!

І попри всю їхню сміхотворність, ці сюжети мають якусь, прости господи, трансцендентну іскру, якусь жагу до вічності. Поетичний (попри всю порнографічність) September Castle в цьому плані мій фаворит, зацініть як його рекламували. Coloratura sex! 🤌

​​В інтернеті, мабуть, було лише два майданчики, з яких я могла дізнатися про письменника Ромула Лінні. Перший — це вікі-сторінка акторки Лори Лінні (Ozark), бо він її батько. Але я дізналася про нього з порталу The Neglected Books Page, творці якого збирають рекомендації недооцінених книжок. Мені просто сподобалася назва роману; обкладинка старого видання натякала, що це сатира, а сучасне перевидання обіцяло якусь cozy mystery. Обидві брехали.

Це щоденник безіменної домогосподарки, матері чотирьох дітей. Спочатку — майже позбавлений пунктуації потік свідомості: навощила підлогу сусідка в церкві не так на мене подивилася вибила килим о як я б хотіла бути дощем. Ніби здогадуєшся, до чого все йде: зараз ці літературні вправи піднімуть малограмотну філістерку над натовпом і зроблять із неї домогосподарку іншого штибу, яка медитуватиме над Великими Питаннями і підтікатиме кукухою а-ля героїні Ліспектор. Але інтуїція знову бреше. Бо «дорогий щоденничок» заведе жінку в темніші, дикіші місця.

Письменник мав безліч можливостей повернути не туди — зрештою, це не лише чоловік стає голосом жінки, це Ромул Лінні ЧЕТВЕРТИЙ, випускник Єльської школи драматургії, пише від імені малограмотної багатодітної жінки. Без faux pas не обійшлося. Але все одно це потужно. Насправді я навіть бачу ідеальний дизайн для цієї книжки: не карикатуру, не оці всі cozy сервізи, а у вигляді реального щоденника.

PS На звороті книжки хвалять перший роман Лінні, про американських селян, які в 19 ст. ударилися в язичництво. БЕРУ.

Ось це прям ох.
What kindgom then what land for me

Ну і поки вони не зникли: біжіть подивіться сторіз пані Тамари, де вона показує артбуки, які розігрує для свого збору! Там концентроване естетичне задоволення.

Або просто жмяк сюди:
https://send.monobank.ua/jar/AQWTqVm959

Сподіваюся колись прочитати про цей тренд товстелезний захопливий нонфікшн (є навіть шанс, що трукрайм). Якщо коротко: не наділені багатою уявою штрихи починають спілкуватися з жпт, роблять щось типу проєкції Аніми, і під її впливом бачать себе ледь не пророками, яким відкриваються таємниці всесвіту. Одному чат навішує щось гностичне, інший сприймає ШІ як жіночу містичну постать — «Люміну» (згадався математик Ґротендік з його «Флорою» і «Люциферою»; взагалі не здивована, що в статті фігурують механіки і кодери). Ревайвал апокаліптичних сект сюдиииии

​​Я несправжня блогерка (не публічна і не орієнтована на новинки), і тому, коли мені зрідка щось надсилають, я знаю, що це для мене як для людини, від душі, а не заради допису на каналі. Але бандлом від пані @echospaced з видавництва @malopus я все одно похвалюся, бо це щось нереальне. Це для мене найцінніше — коли мої тексти чи подкасти спонукають людей поділитися тим, що вони самі створюють. А ще домовилися, що розкішний артбук згодом від мене перекочує до волонтерок на добру справу, триматиму в курсі його долі!

​​Моє вперше: книжка викликає жах і відразу, але я змушую себе її дочитати, адже боюся, що недочитана буде мене переслідувати через ефект Зейґарнік.

Я не з тих, хто вважає, що культурний продукт має повністю позбавляти злочинців голосу; дехто примудряється створити з їхніх голосів такі важливі документи, як фільм Intercepted. Флора Шрайбер ніби теж мала благородну мету: показати, як вчасно поставлений психіатричний діагноз міг попередити страшний поворот у біографії поважного шевця і батька сімох дітей Джо Каллінґера. Каллінґер, якого близькі вважали лише помірно ексцентричним, одного дня усвідомлює, що його майстерність як шевця — це божествений дар, адже створюючи ортопедичне взуття, він вилікує всі хвороби людства. Під час одного з видінь він бачить, ahem, золотий дощ із шнурків, а свої хілерські експерименти планує почати зі створення взуття для хом’ячків, — але не смійтеся. Якщо людство (і хом’ячки) не хочуть бути врятованими, то їм же гірше.

Шрайбер проводить 400-сторінкову екскурсію психотичним світом Джо, і тут згадуються слова іншого, прости господи, поціновувача черевичків — радянського серійного вбивці Сливка, який просив слідство, щоб його «фільми» не показували без необхідності людям, бо це занадто страшно. Каллінґер був би занадто страшним, навіть якби він просто втілював власні вбивчі фантазії, але він до того ж втягнув у них сина-підлітка — і разом із ним вбив іншого свого сина. Чи потрібно розбиратися в таких випадках і поширювати знахідки? Для превенції — звісно. Виборювання письменницею лікування для Каллінґера, — теж хороша справа. Але важко позбутися відчуття, що Каллінґер зміг втягнути у свій світ ще одну людину — власне, письменницю Флору Шрайбер. Мабуть, у 80-х видавці були більш розслаблені в плані питань етики, але, бляха, Шрайбер настільки зливається з дегуманізуючою POV свого героя, що навіть засвоює його лексику — наприклад, називає жіночі геніталії «hairy deltas» поза прямими цитатами, ніби це якийсь прийнятний ярлик. В кінці книги вона публікує лист від Джо, який дякує їй за активізм. Він пише, що Флора стала для нього материнською фігурою, і підписується: «твій син Джо». There’s creepy, and then there’s this. Чула, що свого часу в критиків було багато питань до бестселеру Шрайбер про «Сибіл», жінку «з шістнадцятьма особистостями», і маю тепер бажання дізнатися детальніше. (Та ні, насправді не маю. Пані Зейґарнік, ваш вихід!)