Був у Харкові, провідав пораненого побратима, пожмакав на вулиці прегарного хаскі з повною гетерохромією, поїв у ресторані, сходив у зоопарк (нахуй зоопарки). Одним словом, подивився людей, подумав, насолодився.
Шо я можу сказати? Відчув себе так ніби вийшов з-за ґрат. Можна просто гуляти, знайомитись, милуватись старим містом, насолоджуватись холодним вітром, прокрастинувати і планувати. Так це відчувається. А за кілька годин звідти знову всраті бліндажі, побруднені берці, двісті, триста, і підари, що респавняться кожного виїзду, скільки їх не вали. І ніяких зупинок.
На війні мене бісить підпорядкованість. Стільки років крокував до того аби ні від кого не залежати, мати можливість сказати "стоп" і "ні" будь-чому, щоб в результаті перерізати своїй свободі горло над жертовником нації...І зробив би це ще раз — така ціна становлення і треба її платити.
Але до чого я? Просто дискомфорт. Коли ти цивільний, у тебе є більш повна "свобода на нахуй". Ти можеш послати будь кого і будь-що без особливих наслідків. Війна ж така штука, що необережне слово чи дія може зчинити вплив не лише на тебе. А всі твої безцінні і недоторканні права не згодяться навіть для паперу під самокрутку. Свобода нікуди не дівається. А от наслідки вибору вже зовсім інші.
Мирне життя на смак ніби втрачене дитинство. Хочеться в нього пірнути і плавати як в тому клятому морі. От тільки в ті далекі часи поряд була мама і гидотні надувні нарукавники, що тримали тебе на плаву.
Але раз освоївши плавання, вже не повернешся до стану його незнання. І в нарукавники всуватися вже недоцільно й зашкварно. Так і з цією війною, насильством, сакральністю — безвідкатне дорослішання без можливості рестарту. Втрата вкоріненого відчуття Миру.
Це не значить, що я не маю бажання поїхати в абстрактну Бразилію, щоб танцювати там з цілком конкретною гарячою дівчиною (привіт, кохана), споглядаючи мирне нічне небо і тепле світло ліхтарів. Але де б я не опинився, мені вже не забути 24 лютого з тим відчуттям ахую і безсилля. Скільки б не тривав мир, його завжди може перервати війна, яку я не зможу зупинити. Лише прийняти, підготуватись, долучитись або ж втекти від неї. Іншого не дано.
Той "мирний" стан свідомості п'янить мою пам'ять. Я не хочу цілковито його втратити. Тому мені так приємно бачити освітлені міста вночі. Вони нагадують про тригодинні подорожі машиною з мого дитинства. Темні жахливі дороги, освітлені лише зорями і світлом фар, очікування того, як я приїду в село, вдихну незвично чисте повітря та побіжу пити воду, яка так відрізнялась за смаком від міської. І згодом дорога назад, в нічний Київ, що світиться 24/7. Ніякої небезпеки. Це те, що я так хотів би передати своїм дітям. Хоч трохи миру і безпеки.
Парадоксально але єдиний спосіб цього досягти, це продовжувати воювати. Аж доки світовий баланс не зміститься і ми не помітимо, що топимось в крові. І ніхуя романтичного в тому нема. Пора випливати.
...А Харків цього разу мене дуже порадував. Колись я в нього влітав аби віджати якийсь автосалон, заарештований в рамках кримінального провадження..Тоді місто здалось мені мертвим. Сьогодні ж я ним упивався. Що ж..тепер є настрій перечитати Степового вовка. Колись мене ця книга неймовірно надихнула і навчила досить простим але важливим речам...
Нахуя тобі жити, якщо ти все ще не навчився танцювати з красивими жінками? Навіть якщо не вмієш танцювати..? Думайте)... кохайте, воюйте, танцюйте.. Така вже наша антитрилема існування)
Був у Харкові, провідав пораненого побратима, пожмакав на вулиці прегарного хаскі з повною гетерохромією, поїв у ресторані, сходив у зоопарк (нахуй зоопарки). Одним словом, подивився людей, подумав, насолодився.
Шо я можу сказати? Відчув себе так ніби вийшов з-за ґрат. Можна просто гуляти, знайомитись, милуватись старим містом, насолоджуватись холодним вітром, прокрастинувати і планувати. Так це відчувається. А за кілька годин звідти знову всраті бліндажі, побруднені берці, двісті, триста, і підари, що респавняться кожного виїзду, скільки їх не вали. І ніяких зупинок.
На війні мене бісить підпорядкованість. Стільки років крокував до того аби ні від кого не залежати, мати можливість сказати "стоп" і "ні" будь-чому, щоб в результаті перерізати своїй свободі горло над жертовником нації...І зробив би це ще раз — така ціна становлення і треба її платити.
Але до чого я? Просто дискомфорт. Коли ти цивільний, у тебе є більш повна "свобода на нахуй". Ти можеш послати будь кого і будь-що без особливих наслідків. Війна ж така штука, що необережне слово чи дія може зчинити вплив не лише на тебе. А всі твої безцінні і недоторканні права не згодяться навіть для паперу під самокрутку. Свобода нікуди не дівається. А от наслідки вибору вже зовсім інші.
Мирне життя на смак ніби втрачене дитинство. Хочеться в нього пірнути і плавати як в тому клятому морі. От тільки в ті далекі часи поряд була мама і гидотні надувні нарукавники, що тримали тебе на плаву.
Але раз освоївши плавання, вже не повернешся до стану його незнання. І в нарукавники всуватися вже недоцільно й зашкварно. Так і з цією війною, насильством, сакральністю — безвідкатне дорослішання без можливості рестарту. Втрата вкоріненого відчуття Миру.
Це не значить, що я не маю бажання поїхати в абстрактну Бразилію, щоб танцювати там з цілком конкретною гарячою дівчиною (привіт, кохана), споглядаючи мирне нічне небо і тепле світло ліхтарів. Але де б я не опинився, мені вже не забути 24 лютого з тим відчуттям ахую і безсилля. Скільки б не тривав мир, його завжди може перервати війна, яку я не зможу зупинити. Лише прийняти, підготуватись, долучитись або ж втекти від неї. Іншого не дано.
Той "мирний" стан свідомості п'янить мою пам'ять. Я не хочу цілковито його втратити. Тому мені так приємно бачити освітлені міста вночі. Вони нагадують про тригодинні подорожі машиною з мого дитинства. Темні жахливі дороги, освітлені лише зорями і світлом фар, очікування того, як я приїду в село, вдихну незвично чисте повітря та побіжу пити воду, яка так відрізнялась за смаком від міської. І згодом дорога назад, в нічний Київ, що світиться 24/7. Ніякої небезпеки. Це те, що я так хотів би передати своїм дітям. Хоч трохи миру і безпеки.
Парадоксально але єдиний спосіб цього досягти, це продовжувати воювати. Аж доки світовий баланс не зміститься і ми не помітимо, що топимось в крові. І ніхуя романтичного в тому нема. Пора випливати.
...А Харків цього разу мене дуже порадував. Колись я в нього влітав аби віджати якийсь автосалон, заарештований в рамках кримінального провадження..Тоді місто здалось мені мертвим. Сьогодні ж я ним упивався. Що ж..тепер є настрій перечитати Степового вовка. Колись мене ця книга неймовірно надихнула і навчила досить простим але важливим речам...
Нахуя тобі жити, якщо ти все ще не навчився танцювати з красивими жінками? Навіть якщо не вмієш танцювати..? Думайте)... кохайте, воюйте, танцюйте.. Така вже наша антитрилема існування)
Soloviev also promoted the channel in a post he shared on his own Telegram, which has 580,000 followers. The post recommended his viewers subscribe to "War on Fakes" in a time of fake news. The Securities and Exchange Board of India (Sebi) had carried out a similar exercise in 2017 in a matter related to circulation of messages through WhatsApp. False news often spreads via public groups, or chats, with potentially fatal effects. "We as Ukrainians believe that the truth is on our side, whether it's truth that you're proclaiming about the war and everything else, why would you want to hide it?," he said. WhatsApp, a rival messaging platform, introduced some measures to counter disinformation when Covid-19 was first sweeping the world.
from us
