🌝🍁

Це потворне літо нарешті закінчилося і чудові осінні барви, аромати та температури повернулися. Завдяки цьому, ми змогли прекрасно погуляти в суботу: це був прохолодний, вітряний день і після обіду ми вирушили...

З листуванням із Артуром Грівзом, жовтень, 1916

#lewisdaily

Чи знаєте Ви, що...

...те, яким ми знаємо Льюїса, чи не визначально завдячує його невгамовній спразі до читання. Змалечку він був оточений не лише заміським будинком, за дверима якого відкривалися простори аж до гавані Белфасту та моря за нею, горизонтом блакиті прибережних гір, а й горами книг, які скуповував його батько. Перелік книг, які він пропускав крізь себе варті окремого допису - цікаво звернути увагу на книги, які його особливо формували. Але їх кількість теж вражає - його вчитель Кіркпатрик зауважував, що за всі роки своєї педагогічної практики ще не бачив юнака, що так багато читав. Це сформувало в ньому одну з найцікавіших рис його характеру, якої так часто бракує кожному з нас - радість від можливості дивитися на світ очима інших людей.

...в Льюїса є багато творів, в яких обговорюється значення читання та де автор ділиться своїми порадами для читачів. Можна перерахувати деякі з них:

1. Читайте те, що справді Вам подобається та не вдавайте задоволення від "великих" книг.

Льюїс пише: "Уявіть, що Ви провели вечір в товаристві снобів, які демонстративно насолоджувалися пречудовим портвейном, хоча кожному, хто знав їх раніше, було добре відомо, що якщо вони раніше пили хоча би раз якийсь портвейн, то він був з дешевої крамнички. А потім уявіть, що по дорозі додому, ви відвідали невеличку та не дуже охайну чайну, де почули як якесь старе тіло в боа з пір'я каже до іншого, причмокуючи губами: "Це було чудове горнятко чаю, любий, це було щось... О, як мені добре..." Хіба Ви в цю мить не відчуваєте щось таке, наче свіже гірське повітря? Бо саме тут є щось справжнє... Живий собака краще за мертвого лева... Саме так моє серце зігріває школяр, який в автобусі захоплено читає фентезі чи наукову фантастику, та не звертає уваги на оточуючий світ. Бо саме тут я теж відчуваю, що зустрівся з чимось справжнім, живим та ненадуманим - справжнім літературним досвідом, спонтанним, компульсивним та безкорисливим..."

2. Читайте, щоб бачити світ таким, яким бачать його інші.

"Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли..."

3. Читайте, щоб бути собою.

"Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим."

4. Читайте старі книги, якість яких перевірена часом.

Нова книга пройде довгу перевірку часом та читачів, та чи зможе вона завоювати прихильність кількох поколінь? Якщо так, то з часом вона створить свою історію, а читачі зможуть знайти в ній приховані сенси, про які автор і не задумувався. Сучасні та актуальні книги можуть швидко застаріти. Часто, чим актуальніше книга, тим швидше вона застаріває. Нові книги обмежені розумінням своєї епохи: "Якщо ви в одинадцятій годині долучитеся до розмови, яка розпочалася о восьмій, то, ймовірно, ви не осягнете справжнього значення того, про що мовиться"

5. Перечитуйте вже прочитані улюблені книги.

Перепрочитуйте улюблені книги хоча би раз на кілька років - при уважному прочитанні і з новим досвідом Ви завжди можете знайти в них щось нове і значуще для себе. "Немає такої книги, яку варто читати в десять років, але не в п'ятдесят (тоді її значно більше потрібно читати)... Єдині книги, з яких треба було б вирости це ті, яких не варто читати зовсім".

6. Читайте і обговорюйте книги з тими, хто мудріший.

Єдине, що може бути краще за прочитання книги - обговорювати її з кимось іншим, сперечатися щодо її змісту. Особливо важливо звертатися до розмов мудріших людей чи учителів. Пояснює це Льюїс в своєму листі: "Історія про шістнадцятирічну дівчинку, яка виховувалася християнськими вчителями, але не почула до цього ні слова про Боговтілення, робить для мене очевидним наступний висновок: я не вбачаю користі в представленні Євангелій для простих дітей без ніяких доктринальних пояснень. Вреші, вони були написані не для тих людей, які не знали християнського вчення, але для новонавернених, вже навчених, які хотіли взнати трохи більше про життя та вислови Вчителя. Жодні древні священні книги не призначалися для прочитання без вчителя: тому євнух ефіоп у Діях говорить Пилипові: «Як можу я розуміти, якщо ніхто не пояснює мені цього?»".

Попри це Льюїс наголошує на важливості не боятися читати більше першоджерела, аніж книги критиків: "Тому одним з моїх найбільших прагнень як вчителя, завжди було прагнення переконати молодь в тому, що знання, отримані з перших рук не лише цінніші, ніж переказані кимось, але, зазвичай, їх легше та приємніше здобувати".

7. Читайте без зверхності.

Універсальна важливість смиріння виявляється корисною й для читання. Нерідко, ми, посеред нашого товариства, любимо похизуватися списком прочитаних нами вагомих книг. У своєму листі до католицького теолога Беди Гріффітса за 16 квітня 1940 року Льюїс згадує: "Минулого семестру мені довелося зробити наступне зауваження, коли я був в залі, наповненій християнськими студентами: "Чоловік, який їсть, чи лежить в ліжку з дружиною, або готується до сну, смиренно, стриманно та з подякою є незмірно вище, з християнської точки зору, від того, хто слухає Баха або читає Платона в стані гордині". Не вимагайте в інших людей тих вражень чи переживань від книги, які переживали від неї. Ви, можливо, теж не переживаєте так глибоко книг, які можуть бути важливими для інших.

Смирення важливе не лише для доброго чтива, а й щоб уникнути вузького світогляду. В своїй пізній книзі "Чотири Любові" Льюїс пише: «Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину».

8. Будьте відкритими у читанні.

"Найпершою вимогою, яку перед нами ставить будь-який витвір мистецтва, - це капітуляція. Дивись. Слухай. Приймай. Дай дорогу. (Немає сенсу спочатку запитувати, чи вартує цей витвір такої капітуляції, бо ви не взнаєте цього, поки не здастеся йому)". Книга вимагає від нас активної участі, уваги, захоплення. "Щоб справді впевнитися, що книга погана, ми маємо прочитати її так, наскільки це можливо, ніби вона була дуже доброю. Треба очистити розум, відкрити себе..."

9. Читайте із апетитом.

"В мене вовчий апетит і коли я сідаю за книгу, то заодно люблю ситно попоїсти".
"У світі не знайдеться таких великих кружки чаю та книжки, щоб вдовольнити мене".

10. Не бійтеся пропускати нецікаві та неважливі для Вас розділи книги.

Можливо, коли Ви читали "Просто Християнство", то звертали увагу, що Льюїс кілька разів радить пропустити ті розділи книги, або знехтувати тими ідеями та прикладами, які є для Вас неважливими: "Багато хто вважає, що, читаючи книжку, не можна пропускати ані сторінки; як на мене, це – справ­жня нісенітниця. Кожна розсудлива людина спо­кійнісінько пропускає ті розділи, з яких, на своє переконан­ня, нічого корисного для себе не почерпне."

#проЛьюїса

🔔

Найкраще, що можна зробити для сучасної освіти, – це навчати меншій кількості предметів. Нікому не вистачить часу осягнути більше ніж кілька предметів, перш ніж йому стукне двадцять, і коли ми змушуємо учня бути посередністю в дюжині предметів, ми руйнуємо його стандарти, можливо, на все життя.

Захоплений Радістю

* * *

Люба Франсино, я навчався в трьох школах (всі вони були пансіонами), з них дві були просто жахливі. Ніщо мені не було настільки ненависним, навіть фронтові окопи Першої Світової, що й не розповідатиму тобі, бо не хочу налякати. Радію дуже, що тобі сподобалися нарнійські книги. З найкращими побажаннями
щиро твій
К.С.Льюїс

Листи дітям

* * *

Багато хто бачить, що цей світ "грає на почуттях", а діти, як відомо, чуттєві, отже, звідси випливає, що треба розвивати їхній розум, щоб він опирався пропаганді. Сам я вчитель і досвід говорить мені інше. На одного учня, якого треба врятувати від сентиментальності, є щонайменше троє, яких треба спасати від черствості. Теперішній вчитель має не вирубувати джунглі, а зрошувати пустелю. Єдиний порятунок від фальшивих почуттів - почуття справжні.

Заглушуючи чуттєвість в дитини, ми добиваємося тільки того, що пропаганді легше буде її задурманити. Спрагу чуттєвості треба чимось наситити, а зачерствіння серця не допомагає від розм'якшення розуму.

Скасування Людини

Бог створив нас, винайшов, як людина винайшла, приміром, двигун. Автомобіль сконструйований так, що працює на бензині, й ні на чому іншому належним чином не працюватиме. Людську ж "машину" Бог замислив так, що працювати вона може лише на Ньому самому. Адже саме Бог є тим паливом, яким має горіти наш дух, або ж тим харчем, що має наш дух живити. Інших варіянтів не існує. Тому немає сенсу просити Його зробити нас щасливими на якийсь інший, приємніший для нас манір, а не морочити голову релігією. Бог не може дати нам щастя і мир поза Ним самим. Нічого подібного поза Богом просто немає.

Просто християнство

#адвентзЛьюїсом
#merechristianity

Молитви, які нам здаються гіршими, в Божих очах можуть бути кращими. Маю на увазі ті молитви, які не завжди супроводжуються настроєм, які нелегкі. Бо вони - майже цілком з нашої волі, вони глибинніші почуттів. В почуттях багато чужого - від погоди, самопочуття чи недавно прочитаної книги. Одне, здається, безсумнівним: не варто ловити яскраві миттєвості. Іноді Бог говорить з нами найвідкритіше зненацька, а наші приготування до зустрічі з Ним, мають протилежний ефект. Чарльз Вільямс десь говорить про це, що "часто жертовник треба будувати в одному місці, щоб вогонь зійшов деінде"

Листи до Малькольма
#lewisdaily

...перший крок на шляху до смирення – це усвідомлення своєї гордині. Тепер я можу додати: наступ­ний крок полягає у тому, щоб удатися до серйозної спроби практикувати християнські чесноти. Одного тижня не виста­чить, адже якраз упродовж першого тижня все часто йде на­прочуд гладко. Спробуйте шість тижнів. За цей час, зазнавши повного провалу, а чи навіть опустившись нижче того рівня, з якого розпочинали, ви дещо про себе дізнаєтесь. Жодна лю­дина не знає, яка вона погана, аж доки не постарається до­класти всіх зусиль, щоб бути доброю.

У наші дні заведено вва­жати: добра людина, мовляв, не знає, що таке спокуса. Це пов­на дурість і очевидна неправда. Тільки тому, хто чинить споку­сі опір, відома її справжня сила. Зрештою, силу німецької армії ви з’ясовуєте тоді, коли вступаєте з нею у боротьбу, а не капіту­люєте. Сила вітру стає відчутною, коли йдеш проти нього, а не лягаєш на землю. Той, хто піддається спокусі через п’ять хви­лин, просто не знає, якою та могла б стати через годину. Саме тому злі люди знають про зло у певному сенсі зовсім мало. Вони ніколи йому не опираються, тож і життя їхнє минає під своєрідним ковпаком невідання. Нам довіку не спізнати всю силу спонуки до зла, що її відчуваємо деколи усередині, якщо тільки ми не спробуємо з нею боротися; Христос же – єдиний, хто не піддався жодній спокусі, – водночас і єдиний, хто пов­ністю збагнув, що означає спокуса, єдиний, по суті, стовідсот­ковий реаліст.

Просто християнство
#lewisdaily

Син Божий став чоловіком, щоб дати людям змогу також стати Божими синами. Ми не знаємо - принаймні, я точно не знаю, - як розвивалася б історія, якби людство не повстало проти Бога і не перейшло на бік ворога. Можливо, кожна людина перебувала б тоді "у Христі", від народження розділяла б життя Божого Сина. Можливо, біос, сиріч біологічне життя, вливався б у зое, тобто життя нестворене, відразу ж, природним чином. Але це лише здогади. Нас із вами більше цікавить, як усе відбувається тепер.

Ситуація ж наразі така: два згадані різновиди життя не лише відрізняються один від одного (відрізнялися б вони за будь-яких обставин), а й один одному протистоять. Природне життя у кожному з нас - егоцентричне, налаштоване на те, що йому постійно вділятимуть увагу і що ним усіляко захоплюватимуться. Поза тим, воно схильне використовувати на свій розсуд життя інших людей і визискувати цілий усесвіт. Особливо ж цьому життю кортить, щоб йому просто дали спокій; тоді воно десятою дорогою обходитиме все краще, сильніше і вище за нього, все, що може змусити його почуватися малим і незначним. Воно боїться світла і повітря духовного світу так, як люди, що виросли у бруді, бояться ванни. Й, у певному сенсі, таки має рацію. Адже знає: варто йому підпасти під вплив духовного життя - й усьому його егоцентризму і сваволі настане неминучий кінець; тому воно готове боротися, не жаліючи сил, тільки б уникнути такої долі.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Багато кого, виявляється, збентежило те, що я сказав у попередньому розділі про слова нашого Господа: "Будьте досконалі". У декого, схоже, склалося враження, ніби це означає: "Якщо не будете досконалими, я вам не допомагатиму"; позаяк стати досконалими нам не до снаги, то - якщо Він справді саме це хотів сказати - становище наше безнадійне. Та, як на мене, Йому йшлося про інше. Мені здається, на думці у Нього було таке: "Допомагатиму я вам лише в одному - в досягненні досконалості. Можливо, вам хочеться чогось не такого значного, але нічого меншого ви від мене не отримаєте".

Спробую пояснити, що саме маю на увазі. У дитинстві у мене часто боліли зуби, і я знав: якщо піти до мами, вона дасть мені щось знеболювальне, до вечора біль стихне, і можна буде заснути. Та до мами я не йшов - принаймні, доки біль не ставав нестерпним. Не йшов, адже добре розумів: так, безперечно, аспірин вона мені дасть, тільки-от цим не обмежиться, а зранку поведе мене до стоматолога. Отримати те, чого мені хотілося, я міг лише за умови, що отримаю при цьому ще щось значно більше, чого мені аж ніяк не хотілося. Усі мої бажання зводилися до того, щоб негайно позбутися болю, проте тоді вже від походу до стоматолога було не відкараскатися. А їх, тих стоматологів, я вже добре знав: варто тільки потрапити їм до рук, і вони почнуть копирсатися в усіх до одного твоїх зубах, які боліти ще й гадки не мали. Ті люди полюбляли будити лихо, доки воно тихо; даєш їм палець, а вони хапають руку.

Так от, якщо дозволите мені таке порівняння, наш Господь подібний на стоматолога. Якщо ви простягнете Йому палець, Він неодмінно вхопить цілу руку. Десятки людей приходять до Нього, щоб зцілитися від того чи іншого гріха, якого соромляться (наприклад, від схильности до мастурбації чи боягузтва), або ж від чогось такого, що неминуче псує їм повсякденне життя (як-от надмірна запальність чи п'янство). Що ж, Він вам допоможе, але на цьому не зупиниться. Цілком можливо, що нічого більше ви й не просили, та якщо вже ви до Нього звернулися, Він, будьте певні, наполягатиме, щоб ви пройшли, так би мовити, повний курс лікування.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Доки природне життя напов­­нює ваше тіло, воно робитиме чимало для того, щоб підтримувати те тіло у належному стані. Поранене тіло до певної міри гоїтиметься саме; з мертвим тілом нічого такого не трапиться. Отже, живе тіло – це тіло, яке може зазнати ушкодження, але водночас спроможне на хоча б часткове самозагоєння. Так само й християнин – це не той, хто ніколи не чинить неправильно, а той, хто, спіткнувшись, здатний щоразу каятися, скріплювати сили і починати все спочатку, бо ж Христове життя, оселившись у ньому, повсякчас повертає його до належного стану і дає змогу (бодай лише певною мірою) знов і знов проходити через добровільну смерть, через яку пройшов був і сам Христос.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Ви можете запитати: "Якщо уявити істоту, що складається з трьох осіб, ми не спроможні, то чи є сенс узагалі про неї говорити?". Що ж, мабуть, таки ваша правда - немає. Сенс насправді у тому, щоб долучитися до цього триєдиного життя, а це може розпочатися будь-коли - скажімо, сьогодні ввечері.

Ось що я хочу сказати. Звичайний пересічний християнин стає навколішки, щоб помолитися. Це - спроба налагодити зв'язок з Богом. Та якщо він - християнин, то знає, що до молитви його спонукає сам Бог: Бог, так би мовити, у ньому. Утім відомо йому й те, що всіма своїми справжніми знаннями про Бога він завдячує Христові - Чоловіку, який був Богом; Христос сам стоїть цієї миті поруч, допомагає йому молитися і молиться разом з ним. Ви ж бачите, що відбувається. Бог - це Той, кому згаданий християнин молиться, тобто мета, якої він намагається досягнути. Також Бог - це Той, хто перебуває у ньому і спонукає до молитви, тобто рушійна сила. Крім того, Бог - це шлях або міст, пройти яким до мети його й заохочує ця сила. Таким чином, усе троїсте життя триєдиної Істоти відбувається у звичайній невеликій спальні, де схилив коліна в молитві звичайний чоловік. Цей чоловік потрапляє у плин вищого різновиду життя - того життя, яке я назвав був духовним, або ж зое; Бог, якщо можна так висловитися, втягує його в себе, та водночас він залишається самим собою.

Власне так і розпочалося колись богослов'я. Люди мали вже якесь невиразне уявлення про Бога. А тоді з'явився чоловік, який стверджував, що Він - Бог, і явно не належав до тих, від кого можна просто відмахнутися, ніби від божевільного. Він переконав людей повірити Йому. Невдовзі вони на власні очі бачили, як Він помер, а потім зустрілися з Ним знову. Ще трохи згодом, уже об'єднавшись у невелике товариство чи спільноту, ці люди якимсь чином виявили Бога і в собі: Він керував ними і давав змогу робити те, що раніше було їм зовсім не до снаги. Ретельно все це обміркувавши і зваживши, вони й з'ясували, що відкрили християнське визначення триєдиного Бога.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Я, звісно, цілком погоджуюся, що врешті­-решт християнська релігія стає джерелом невимов­ної втіхи. Та починається все аж ніяк не з утіхи, починається все власне з сум’яття, яке я описував, і немає сенсу намагатися відразу сягнути втіхи, не пройшовши спершу через сум’яття. У релігії, як і у війні й усюди­-інде, втіха – це те, чого не зна­йдеш, якщо безпосередньо шукатимеш. Шукаючи правду, мож­на врешті знайти втіху; шукаючи втіху, не знайдеш ні втіхи, ні правди, спочатку натраплятимеш лише на солоденькі нісеніт­ниці та спроби видати бажане за дійсне, а потім поринеш зре­штою у відчай. Більшість із нас позбулася передвоєнної звич­ки дивитися на міжнародну політику крізь рожеві окуляри. На­став час зробити те саме і в царині релігії.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Люсі Метьюз
Кілнс
Хедінгтон Куоррі
Оксфорд
11 вересня 1958

Люба міс Метьюз,
Ти цілковито маєш рацію. Безпосередня алегорія - це наче задача з розв'язанням; але велика книга - неначе квітка, аромат якої нагадує нам щось ледве вловиме. Думаю, що те "щось" - відчуття життя таким як воно є. Бувають реалістичні книги, люди і предмети в яких точно такі як в реальному житті, але відчуття та аромату немає. Я ніколи не бачив орків, ентів чи ельфів, та саме відчуття, відчуття великого минулого, навислої загрози, героїчних подвигів, які вчиняють такі прозаїчні на вигляд персонажі, відстаней, просторів та безпритульності - настільки точне, що нібито переживаєш це все сам. Особливо рветься душа, коли читаєш про найкрасивіші місцевості, як-от Лотлорієн. Так це схоже на справжню світову історію: "Як і сьогодні, тоді морок насувався і зовсім не надарма творилися великі подвиги". Ні оптимізму (це остання війна, після якої все стане чудово), ні песимізму (ця остання війна буде кінцем цивілізації). Ні. Морок наступає знову і знову, ніколи не переможе повністю, але й ніколи не буває цілковито переможеним.
Щиро твій
К.С.Льюїс

Листи дітям
#letterstochildren
#lewisdaily

Ми чуємо багато про невихованість молодого покоління. Я сам належу до старших і мав би стати на їхній бік, але, правду кажучи, мене набагато більше вражають погані манери батьків стосовно дітей, ніж дітей стосовно батьків. Хто з нас не був у ролі спантеличеного гостя за сімейнім столом, де батько чи мати поводилися зі своїми дорослими дітьми з такою невихованістю, яка, якщо б її застосувати до будь-яких інших молодих людей, просто поклала б край стосункам. Категоричні судження про речі, які їхні діти розуміють, а батьки – ні, грубе перебивання розмови, тупі спростування, насмішка над речами, які молоді сприймають серйозно, образливі натяки на їхніх друзів – все це дає просту відповідь на запитання: „Чому вони уникають свого дому? Скрізь їм до вподоби, лише не вдома!“. Хто ж не надасть перевагу цивілізованості перед варварством?

Якщо б ви запитали когось із цих нестерпних людей, чому вони так поводилися, вони б відповіли: „Ой, облиш, ти приходиш додому розслабитися. Ти ж не можеш постійно думати про манери. Якщо не можеш бути самим собою у власній хаті, то де? Ясно, що ми вдома не прагнемо до вишуканих манер. Ми – щаслива сім’я. Можемо сказати один одному все. Ніхто не проти. Ми всі розуміємо“.

І знову, це є таким близьким до правди і таким фатально хибним. Прив’язаність – це коли йдеться про старий одяг і легкість, нежданий момент, вольності, які б трактувалися як погані манери, якщо б ми застосовували їх до незнайомців. Але старий халат удома – це одне; носити одну сорочку, аж поки вона засмердиться – інше. Є відповідний одяг для виїзду на природу чи для якоїсь урочистости; але одяг для дому мусить бути також по-своєму відповідним. Так само відрізняється публічна і домашня ввічливість. Базовий принцип однаковий для обох: „Щоб ніхто не висувався на перший план“. Але що офіційніше середовище, то більше ми дотримуємося цього принципу. Є „правила“ добрих манер. Що інтимніша ситуація, то менша формальність; але не менша потреба ввічливости. Навпаки, Прив’язаність у своєму найвищому вияві практикує незрівнянно тоншу, чутливішу і глибшу ввічливість, ніж та, що є публічною. На публіці вистачить ритуалу. Вдома ви мусите мати справу з реальністю, яку символічно втілював цей ритуал. Якщо її немає – усіх підімне під себе найегоїстичніший член сім’ї. Ви справді не повинні висуватися на перший план; на вечірці ж достатньо вдавати, що не висуваєтеся. Звідси й давня приповідка: „Поживи зі мною і знатимеш, хто я“. Те, як особа поводиться вдома, засвідчує справжню цінність (який одіозний вислів!) її прилюдних манер. Ті, хто залишають манери, коли приходять додому з танців або вечірки, не були насправді ввічливими навіть там. Вони лише мавпували ввічливих.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Люди кажуть: “Церква має взяти над нами провід”. Якщо вони дивляться на це під належним кутом, то так і є, якщо ж ні, то не зовсім. Під Церквою тут варто розуміти всіх тих, хто ак­тивно практикує християнство, разом узятих. І тоді, стверджу­ючи, що вести нас уперед має Церква, треба мати на думці, що певним християнам, яким притаманні відповідні здібності, слід бути економістами і державними діячами, і що всім еко­номістам і державним діячам слід бути християнами, і що всі їхні зусилля в царині політики й економіки мають бути спрямо­вані на впровадження в життя засади “Чиніть з іншими так, як би ви хотіли, щоб чинили з вами”. Якби так і було і якби всі інші дійсно виявили готовність із таким підходом погодитися, то ми дуже скоро знайшли б для своїх соціяльних проблем християн­ське вирішення.

Проте насправді у розмовах про те, що Церк­ві треба взяти на себе провід, переважно йдеться про зверне­ний до духовенства заклик укласти певну політичну програму. Це справа дурна і марна. Духовенство – це особливі люди з цілої Церкви, обрані і спеціяльно навчені дбати про те, що важливе для нас як для істот, призначених для вічного життя; ми ж просимо їх узятися до цілком іншого діла, де у них просто не­ має досвіду. Насправді це завдання для нас, мирян. Застосування християнських принципів у, скажімо, профспілковій діяльності чи освіті мають пропагувати християнські профспілкові діячі і християнські вчителі; адже християнську літературу, наприклад, створюють християнські романісти і драматурги, а не єпископи, які у вільний час збираються разом і пробують писати п’єси і романи.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Так, осінь насправді - найкраща пора року; і я думаю, чи не є старість найкращими днями життя. Але, як і осінь, вона проходить.

З листування
#lewisdaily

...я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.

Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.

Просто християнство
#merechristianity
#lewisdaily

...для мене не так важливо, як, мабуть, для тебе, як молитися: готовими словами чи своїми. Хай там як, слова для мене – другорядні. Вони всього-на-всього якір, або рухи диригентської палички, але аж ніяк не сама музика. Вони скеровують у правильне русло хвалу, покаяння чи прохання, інакше ті перетворяться в широкі та мілкі калабані. Не так вже й важливо, хто перший склав молитву. Якщо це ми, то незабаром через неуникненне повторення вони викристалізуються в правило. Якщо ж вони – чиїсь, то ми постійно вкладатимемо в них власний зміст. Погляди міняються і, гадаю, повинні мінятися. Найліпше в основному молитися «своїми словами», але додавати дрібку готових текстів.

Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою.
Це очевидно.

Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Не варто думати, що справді смиренна людина бодай чимось нагадувала б тих, кого зазвичай називають “смиренними” в наш час; то аж ніяк не був би якийсь облесливий індивід, який без кінця розпинається єлейним голосом про те, що сам він, звісно ж, просто ніхто та й годі. Найімовірніше, ви подумали б, що це – веселий, розумний хлопець, який щиро цікавився всім тим, що ви йому говорили. А якби він не припав вам до вподоби, то це свідчило б тільки про те, що ви трохи заздрите людям, здатним тішитися життям так просто. Про своє смирення він і не згадає, бо взагалі про себе не думає, у тім-то й річ.

Просто Християнство
#lewisdaily