Не варто думати, що справді смиренна людина бодай чимось нагадувала б тих, кого зазвичай називають “смиренними” в наш час; то аж ніяк не був би якийсь облесливий індивід, який без кінця розпинається єлейним голосом про те, що сам він, звісно ж, просто ніхто та й годі. Найімовірніше, ви подумали б, що це – веселий, розумний хлопець, який щиро цікавився всім тим, що ви йому говорили. А якби він не припав вам до вподоби, то це свідчило б тільки про те, що ви трохи заздрите людям, здатним тішитися життям так просто. Про своє смирення він і не згадає, бо взагалі про себе не думає, у тім-то й річ.

Просто Християнство
#lewisdaily

Молитва починається зі слів: «Нехай говорить справжнє “я”, і хай говорить саме з Тобою». Незліченно різні рівні, на яких ми молимося. Інтенсивність емоцій ще не є підтвердженням духовної глибини. Якщо ми молимося в страсі, ми молитимемося щиро; але це лиш доводить, що страх — це щира емоція. Один лише Бог може черпати з нашої глибини. З іншого боку, Бог завжди діє як іконоборець. Кожне уявлення про Нього, яке ми собі творимо, Він зі Свого милосердя трощить. Найблагословенніший плід молитви – підвестися з думкою: «Я й не підозрював… мені й на думку не спадало». Мабуть, саме в таку мить Тома Аквінський сказав про своє богослов’я: «Воно – немов солома».

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Наше покоління привчене до всього готовенького, як діти; добрі колишні виховательки давали спочатку те, що їсти було складно, а десерт залишали насамкінець.

Міркування над Псалмами
#lewisdaily
#ReflectionsOnThePsalms

Бог не вимагає від нас просто якусь частину нашого часу чи уваги; і навіть не весь наш час і увагу. Він хоче нас самих. Кожного з нас стосуються слова Івана Хрестителя: «Йому належить зростати, а мені — маліти».

Він буде безмежно милосердним до наших постійних падінь; але я не пам'ятаю жодної обіцянки, що Він прийме свідомий компроміс. Врешті-решт Він не має нічого іншого, що міг би нам дати, окрім Себе. І дати Себе Він може лише настільки, наскільки наша вперта воля відступає і звільняє місце для Нього в нашій душі.

Ми маємо це усвідомити: не залишиться нічого «свого» на потім, не буде «звичайного» життя. Я не кажу, що кожного з нас Бог покличе до мучеництва чи аскези. Це не обов’язково. Для деяких (ніхто не знає, для кого саме) християнське життя буде включати багато відпочинку чи занять, які ми природно любимо. Але все це буде дароване з Божої руки... Що ж неможливо прийняти, то це ідею, ніби щось є «нашим», якась сфера, де ми «поза школою», де Бог не має жодних прав.

Тягар слави
#lewisdaily

Християнство не підміняє наше повсякденне життя новим. Воно радше по-новому організовує та використовує у своїх надприродних цілях наші повсякденні матеріали. Безперечно, в певних обставинах воно вимагає зречення деяких чи навіть усіх суто людських прагнень: краще спастися однооким чи одноруким, ніж з обома очима та руками загинути у геєні вогненній. Та християнство робить це в якомусь сенсі per accidens, оскільки у певних специфічних обставинах вже неможливо здійснювати те чи інше заняття для слави Божої. Між духовним життям і повсякденними заняттями як такими немає протиріччя. В якомусь сенсі, всюдисущність слухняності Богу в християнському житті подібна до всюдисущності Бога у просторі. Бог не заповнює Собою простір, як це робить фізичне тіло, тобто частини Бога не перебувають у різних частинах простору, витісняючи собою інші тіла. І все ж, як пишуть добрі богослови, Він присутній усюди, у кожній точці простору.

Навчання під час війни

#lewisdaily

Тільки майстер може оцінювати ремесло, але це не одне і те ж, що й оцінка результату. Справа кухарів - вирішувати, чи відповідає та чи інша страва потрібному рівневі кулінарної майстерності; але відповідь кулінара на запитання, чи їстівною є страва, приготована з такою майстерністю, має лиш відносне значення. Тобто, ми можемо дозволити поетам (принаймні, якщо вони мають досвід в подібній творчості) говорити нам про те, легко чи важко писати як Мільтон, але не про те, чи варто його читати. Бо хто погодиться з теорією, яка дозволяє лише дантистам визначати, чи все добре в нас з зубами, тільки чоботарям - чи не тисне нам взуття, і тільки уряду - чи добре нами керують?

Передмова до "Втраченого Раю"
#lewisdaily

На мій подив, військо мені не дуже не сподобалося. Це було, звісно, відразливо. Але слово "звісно" применшує цю відразу. Саме тут різниця із школою Вайверна - ніхто і не очікував, що це має мені подобатися, ніхто не вдавав, що це їм подобається. Кожен зустрічний вважав, що все це дійство є незносною повинністю, жахливою вирвою нормального життя. І це створює різницю - просте нещастя витримати легше, ніж те, яке видають за приємність. Перше дарує товариство і навіть найважче гріє любов між товаришами по нещастю; друге сіє взаємну недовіру, цинізм, лукаве і гризуче роздратування.

До того ж, мої старші військові та наставники були незрівнянно приємнішими, ніж старшокласники у Вайверні. Поза сумнівом, це тому, що тридцятирічні природно добріше до дев’ятнадцятирічних, ніж дев’ятнадцятирічні до тринадцятирічних: справжня зрілість не потребує самоствердження. Але я схильний думати, що змінився і я на обличчя. Той "вираз", який мені так часто говорили "змінити", очевидно, змінився сам — можливо, коли я прочитав "Фантастес" Макдональда. Є певні припущення, що його замінив вираз, який тепер викликав або жаль, або доброзичливу приязнь. Так, в мою першу ніч у Франції, в величезному наметі чи тренувальному залі, де мали спати близько сотні офіцерів на дерев'яних ліжках, двоє середнього віку канадців одразу ж взяли мене під своє крило і ставилися до мене не як до сина (це могло б образити), а як до колишнього товариша. Нехай благословить їх Бог! Одного разу, в офіцерському клубі в Аррасі, де я наодинці вечеряв, і був цілком щасливий зі своєю книгою та вином (пляшка Heidsieck тоді коштувала 8 франків, а пляшка Perrier Jouet — 12), двоє набагато старших офіцерів, обвішаних нагородами та стрічками, підійшли до мого столу наприкінці трапези, і, прозвавши мене "Cонячним Джимом", повели до свого столу на коньяк і сигари. Вони не були п'яні; і мене не споїли. Це була чиста доброзичливість. І хоча це лише випадки, але це не було чимось настільки винятковим. У війську були неприємні люди; але на пам’ять тих місяців приходять приємні, швидкоплинні знайомства. Здавалося, чи не щодня, зустрінеш студента, дивака, поета, жартівника, оповідача або, принаймні, людину доброї волі.

Захоплений Радістю
#lewisdaily
#lewisatwar
#surprisedbyjoy

Коли я став християнином, десь чотирнадцять років тому, я думав, що зможу бути ним сам, наодинці у своїй кімнаті, читаючи теологічні книги. Я не ходив до церкви, та згодом зрозумів, що ніяк інакше, і, тоді потрапив під вогонь. Виявилося, що дуже незручно для твоєї родини, коли ти вранці встаєш до церкви. Їм байдуже, якшо ти прокинешся для чогось іншого, але якщо до церкви, то це дуже егоїстично з твого боку, і ти завдаєш прикрощів усій сім'ї. Також, якщо вчення Нового Завіту щось і наказує, то це участь в Таїнствах, що неможливо без відвідування церкви. Мені дуже не подобалися їхні гімни, які я вважав п'ятирозрядними віршами на шостирозрядну музику. Але згодом я побачив у них велику користь. Я зустрівся з різними людьми, з різними поглядами і освітою, і поступово моє самовдоволення зникало. Я зрозумів, що гімни, співалися з щирістю і приносили користь старому святому в гумових чоботах на сусідній лаві, а я не достойний навіть чистити ці чоботи.

Відповіді на запитання про християнство

#lewisdaily

Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли...

Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим.

Досвід критики
#lewisdaily

- На вашу думку, що нас чекає найближчими роками?

- Звідки мені знати? Я займаюся минулим, сиджу спиною до паровоза. Світ може скінчитися за десять хвилин, але ми повинні залишатися там, де нас поставив Господь, жити щодня, як останній, а плани будувати так, ніби світ простоїть сотні років. Новий завіт ясно говорить нам, що нас колись чекає. Мені просто смішно, коли люди в розпачі від якоїсь майбутньої катастрофи. Хіба вони не знали, що рано чи пізно помруть? Напевно ні. Одна молода дівчина сказала нещодавно, коли розмова зайшла про смерть: "Ну, коли я зістарюся, вчені щось вигадають!"

Із інтерв'ю

#lewisdaily

Ми можемо ігнорувати Божу присутність, але нам ніде не вдасться від неї втекти. Світ переповнений Ним. Він ходить усюди "інкогніто". Збагнути те "інкогніто" не завжди важко. Важко пам'ятати про Нього, бути біля Нього, прокинутися. А ще важче не заснути.

Хоч як це дивно, мою віру укріплює той украй прикрий факт, що часто я так не хочу усвідомлювати Його присутність. Я кличу до Нього в молитві. Нерідко Він може відповісти мені - і, гадаю, відповідає: «Та ти ж так довго мене уникав». Бо Він приходить не лише для того, щоб підняти, а й для того, щоб опустити; відмовити, докорити, завадити...

Коли душа була вже раз пробуджена, вжалена чи вознесена прагненням до Бога, то вона, гадаю, неодмінно боятиметься втратити Його.

Листи до Малькольма

#lewisdaily

Безсумнівно, про що ми думаємо, про те мусимо й молитися чи то у покаянні, чи у проханні, чи в обидвох потроху: просити про те, чого бажаємо, і каятися, якщо бажаємо надміру.

Якщо ми насильно уникатимемо цих бажань, то хіба не страждатиме від цього решта нашої молитви? Коли виллємо душу перед Богом, Він допоможе нам угамувати те, що надміру. Та коли ми намагаємось не думати про певні речі, вони лиш більше тиснуть на нас, відвертаючи нашу увагу. Хтось-то казав: «Немає гучнішого шуму за той, що його ти намагаєшся не помічати»...

І напевно, як ті, що не мають звички звертатися до Бога у дрібних проблемах, не звертаються до Нього і у великих, так і ті, що не навчились просити Його про інфантильні речі, неохоче проситимуть Його й про великі. Не зазнаваймося. Гадаю, що то інколи відчуття нашої, а не Божої, величі стримує нас від дрібних молитов.

Листи до Малькольма

#lewisdaily

Не існує звичайних людей. Ви ніколи не розмовляли з простим смертним. Нації, культури, мистецтва, цивілізації - вони смертні, і їхнє життя для нас, як життя комара. Але саме з безсмертними ми жартуємо, працюємо, одружуємося, ображаємо, експлуатуємо... Це не означає, що ми повинні бути вічно пафосними. Ми мусимо гратись. Але наші веселощі мають бути такими (а це, власне, найвеселіші веселощі), які існують між людьми, що від самого початку сприймають одне одного серйозно - без легковажності, без зверхності. І наше милосердя має бути справжньою і дорогою любов'ю, з чутливістю до гріхів, незважаючи на які ми любимо грішника, а не просто терпимістю чи поблажливістю, які пародіюють любов, як легковажність пародіює веселощі.

Тягар Слави
#lewisdaily

Нам завжди вистачає причин, щоб додати милосердя до любові. Коли ми не засліплені егоїзмом, тертя і падіння, яких не уникнути в повсякденній любові, показують нам, що без милосердя не обійтися. Але коли ми засліплені, то розуміємо їх неправильно. "Якби мені пощастило з дітьми, мені б нічого для них не було шкода..." Але ж будь-яка дитина часом буває нестерпною, а багато дітей просто жахливі! "От, якби мій чоловік був мудрішим...", "не так лінувався...", "менше б вигадував..."; "якби дружина поменше критикувала...", "була розумнішою...", "не так опиралася..."; "якби батько став не таким різким та сучаснішим". Але ж в усіх, і в нас самих, є щось нестерпне, для чого потрібно милосердя, терпимість, жалість. Тому й доводиться, опираючись на Божу руку, зміцнювати буденну любов милосердям.

Чотири любові
#lewisdaily

Усі намагання "бути собою" без Нього приречені на невдачу. Що сильніше я Йому опираюся і силкуюся жити "на свій манір", то більше бере наді мною гору моя спадковість, виховання, оточення і природні бажання. Те, що я гордо величаю "собою", виявляється, фактично, точкою перетину ланцюжків різноманітних подій, які не я починав і не я закінчуватиму. Те, що називаю "своїми прагненнями", зводиться насправді до бажань, які нав'язує мені фізичний організм, навіюють думки інших людей, а чи навіть заронює диявол... І лише коли я навертаюся до Христа, коли цілковито віддаю себе під вплив Його Особистости, - лише тоді я починаю набувати своє справжнє, істинне єство.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Блудний син хоча б повертався додому сам, але хто може належно схилитись перед Любов'ю, яка відкриває великі ворота перед тим марнотратником, який штовхається, відбивається, обурюється і зиркає навколо, шукаючи шансу на втечу? Слова compelle intrare, "змусити увійти", настільки споганили злі люди, що ми здригаємось від них, але, якщо їх вірно зрозуміти, то вони являють безодні Божественної милості. Суворість Божа добріша людської лагідності і Його примус - наше звільнення.

Захоплений Радістю
#lewisdaily

Коли недобра людина постійно домагається любові, ображається, докоряє, кричить чи тихо пиляє близьких, вони почуваються винними (чого вона і добивалась), а виправити нічого, насправді, не можуть. Той, хто вимагає любові, рубає гілку, на яку і не встиг ще сісти. Тільки в нас оживе якась ніжність до нього, то він одразу вбиває її жадобою та скаргами. А доказом нашої любові до нього має бути зазвичай, критика його недругів. "Якби ти мене любив, то зрозумів би, який егоїст твій батько…", "…допоміг би мені поладнати з сестрою", "…не дозволив би так до мене ставитися…" Хоч вбий їх, та вони не бачать простої та прямої дороги.

Чотири Любові
#lewisdaily

​У патріотизму багато облич. Ті, хто цілковито його відкидають, здається, не розуміють того, що прийде йому на заміну чи навіть уже прийшло. Тривалий час, а може й довіку, нації житимуть у небезпеці. Правителі будуть змушені якось спонукати своїх підданих до захисту країни чи бодай до його забезпечення. Там, де почуття патріотизму знівельовано, то зробити це можна, лише представляючи кожен міжнародний конфлікт виключно в світлі етичних проблем. Якщо народ не захоче пролити ні краплі поту чи крови за свою країну, то нехай думає, що проливає їх в ім’я справедливости, цивілізації та людяности. Але це крок униз, а не вгору. Патріотичні почуття, звісно, не виключають етичних. Порядні люди повинні бути переконані в тому, що те, що вони захищають, — справедливе, але все ж це «те» стосується їхньої країни, а не справедливости як такої. Як на мене, то ця різниця важлива. Я можу силою захищати свій дім від грабіжника і вважати це без лицемірства й лукавства виявом справедливости; але якщо я почну розповідати, що поставив йому синець під оком лише з моральних міркувань, байдуже що то мій дім грабують, то хто мені повірить? З тієї ж причини незрозуміло, що ми боці Англії тільки тому, що Англія обстоює справедливість, наче ми якісь безсторонні дон-кіхоти. З таких нісенітниць виростає зло. Якщо інтереси нашої країни є Божими інтересами, то війни повинні стати війнами на винищення. Фальшивою трансцендентальністю тепер наділяють цілком земні речі.

​У давнину почуття патріотизму славилося тим, що воно хоч і могло загартувати людей і робити їх готовими ​до надзвичайних учинків, та все ж залишалось лише почуттям. Війна могла бути героїчною, не претендуючи на статус священної. Смерть героя не плутали зі смертю мученика. І те саме почуття, таке поважне в ар’єргардному бою, в мирний час ставало легким, як і будь-яка інша радісна любов. З нього можна було й пожартувати. Коли співаєш старі патріотичні пісні, так і кортить підморгнути, а новіші звучать уже більше як гимни. Між «Британськими гренадерами»(1) з їхнім tow-row-row-row  та «Краєм надії та слави»(2) я завжди оберу перших.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

1. Британська традиційна маршова пісня, кожен куплет якої закінчувався цими словами «to, row, row, row» — звуконаслідуванням барабанів під час маршу. — Прим. перекл.
2. «Край надії та слави» («Land of Hope and Glory») англійська патріотична пісня. — Прим. перекл.

Наше наслідування Бога у цьому житті — тобто свідоме наслідування на противагу тій подобі, якою Він наділив нашу природу — мусить бути наслідуванням втіленого Бога. Нашим прикладом є Ісус, і не лише тоді, коли Він був на Голгофі, але й тоді, коли трудився, відпочивав, перебував у натовпах, відповідав на настирливі прохання та зухвалі закиди, коли Йому бракувало спокою та усамітнення, коли Його перебивали. Бо саме таке життя (хоч і зовсім відмінне від того, яким ми уявляємо Божественне життя) не лише нагадує Божественне, але і є ним, коли проявляється в людських умовах.

Чотири Любові

#lewisdaily
#thefourloves

Христос аж ніяк не хотів сказати, що ми маємо залишатися дітьми у плані розуму - якраз навпаки. Він закликав нас бути не тільки "лагідними, як голубка", але й "мудрими, як змія". Хоче, отже, щоб ми мали дитяче серце, але дорослий розум. Хоче, щоб ми були простосердими, прямодушними, люблячими і сприйнятливими, як добрі діти; проте водночас хоче, щоб кожна часточка нашого розуму пильно виконувала свою роботу і була цілковито готова до боротьби. Якщо ви даєте гроші на доброчинність, то це аж ніяк не означає, що не треба бодай спробувати з'ясувати, чи не йдуть ваші гроші шахраям. Якщо ви думаєте про самого Бога (наприклад, коли молитеся), то це ще не означає, що вам слід задовольнятися дитячими уявленнями про Нього, засвоєними у п'ятирічному віці. Бог, звісно, не стане любити вас ані на дещицю менше (чи мати з вас меншу користь), якщо вам випало народитися з мізками далеко не вищого гатунку. У Нього знайдеться місце для кожного, зокрема й для людей без великого розуму, та Він хоче, щоб кожен як слід використовував ті здібності, якими наділений.

Суть не в тому, щоб бути добрим, а розумними нехай будуть ті, хто на це спроможний; суть у тому, щоб бути добрим, а водночас намагатися бути й розумним настільки, наскільки це кожному до снаги. Лінощів розуму Бог не любить так само, як і лінощів будь-якого іншого штибу. Якщо ви розмірковуєте про те, чи не стати християнином, то мушу вас попередити: християнство вимагає повної віддачі і від розуму, і від усього решта.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity