За висловом Жака Лакана, божевільний не тільки дурень, який думає, що він король, а й король, який вважає себе королем. Перефразувавши цю лаканівську формулу щодо мистецтва, можна сказати, що не лише звичайний буденний чи навіть непристойний об’єкт на кшталт скандального пісуара Дюшана є «божевільним» у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, а й власне мистецький об’єкт є не менш «божевільним», заявляючи про свою мистецьку приналежність. Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь особливим внутрішнім якостям, а винятково завдяки тому місцю, яке воно займає у соціоідеологічній структурі суспільства. Саме це, серед іншого, має на увазі Лакан, коли стверджує, що мистецтво — це піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі.

Павло Швед про Дюшана, мистецтво і політику

#цитата

Когда-то давно у меня вызвал удивление и запал в душу случай Бернарда, описанный Гроссмарком. Это случай многолетнего анализа с довольно близкими отношениями в терапевтической паре, где интерпретации аналитика были больше «молчаливыми», ведь тот продолжал находиться в контакте, как-то его осмысляя, но редко отдалялся до позиции внешнего комментатора. Подобный стиль работы Гроссмарк называет «сопровождение», или же «компаньйонство». Он же автор этой безумно простой в исполнении рекомендации «слушать пациента и быть тем психоаналитиком, в котором пациент нуждается».

В следующем месяце, благодаря Маше Паньковой, мы организовываем встречу, где Роберт прочитает лекцию и будет возможность задать ему вопрос. Или просто познакомиться. 16 июля в 15:00. Регистрация здесь

Анонсували вихід оновленого стандарту з психотерапії в Україні. Хочуть, щоб всі, у кого це друга вища освіта (навіть з мільйоном років практики та всеможливим визнанням), знову проходили бакалаврат. Що про це думаєте? Що робитимете?

Чекаю, поки напишуть повторно проходити школу та дитячий садок 🤡

«Ніцше каже, що навіть найкращі поети й мислителі писали погані вірші, але в історії збереглося лише найкраще. Все не так просто. Вірно, що садівнику в розарії потрібні гній, бур'яни і солома, проте ці предмети відрізняються не тільки цінністю, але й функцією. Те, що виглядає поганим, може бути зародком хорошого.»

Людвіг Вітгенштайн

#цитата@psychoanalytic_fields

Каким-то чудом я оказалась подписана на платную версию журнала La Repubblica, где в том числе публикуется итальянский психоаналитик-эссеист Massimo Recalcati. Буду иногда присылать сюда его работы. Показалось правдоподобным, как он пишет про саморазрушительную природу злокачественного нарциссизма, в т.ч. как это превращается в попытку уничтожения всего мира. (Только нужно учитывать, что эссе не новое — 2022 год).

Франко Форнарі, один із найвпливовіших та найоригінальніших італійських психоаналітиків другої половини минулого століття, визначив війну як "суто параноїдальне опрацювання скорботи". У той час як скорбота передбачає глибокий біль і розпач, пов'язані з втратою любимого об'єкта — дорогої людини, ідеалу, території, ідентичності — та важку й звивисту роботу з її опрацювання, паранойя є, навпаки, способом перекласти відповідальність за цю втрату на чужинця або ворога, зрештою заперечивши її існування.

Показовою є аналогія Форнарі, почерпнута з етнологічних досліджень: якщо трапляється так, що в племені раптово помирає син короля, замість того щоб опрацьовувати цю жахливу скорботу, люди воліють розв'язати війну проти сусіднього племені, приписуючи відповідальність за ту смерть його шаманові. Замість болісної роботи скорботи розв'язується насильство війни: внутрішній біль від втрати перетворюється на агресивний потяг, спрямований назовні.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата

У цьому сенсі війна нагадує галюцинацію: переслідується "найкоротший шлях" насильства, у той час, як "довший" шлях мовлення уникається; мовлення, що передбачає звивистий символічний шлях скорботи. Переклавши на більш сучасні терміни: "довгий шлях" дипломатії та посередництва замінюється коротким шляхом вирішення (війна), що він скасовує будь-який діалог. Закон сили таким чином замінює закон слова.

Саме з цієї причини демократія носить у своєму серці глибокий колективний досвід скорботи. Як саме? Не існує єдиної мови, не існує єдиного народу, не існує єдиної інтерпретації істини. Натомість усі недемократичні режими схильні до війни, оскільки, відкидаючи важку роботу скорботи, прагнуть реалізації істини, яка силоміць виключає розбіжності та плюралізм, що накладаються законом слова.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата

#переклад #стаття #психоаналіз

Чи варто переживати, що про нас думають інші? Чи цікавить їх наша персона взагалі? Ось які дані наводить Денис Ш. в парі з машиною:

- за 16 годин неспання у нас є 960 хвилин на свідоме думання;
- з них за розрахунками Harvard‑study людина 47% часу просто «блукає думками» (здається, це те, про що казав Біон, що ми живемо здебільшого у фантазуванні, грёзах), а решта розприділяється на життєві задачі, роботу;
- серед спонтанних думок, на інших спрямована приблизно третина;

Далі цей «соціальний мисленнєвий фонд», що приблизно дорівнює 144 хвилини розприділяється так (хв/на особу):

- найближче оточення (топ-5) ≈ 11,5
- ті, хто нам симпатичні (наступні 10) ≈ 2,9
- усі решта (із соціальної мережі розміром 135) ≈  0.43  (26 с)

Отже ті, хто реально тримають нас в голові - скоріше за все хтось, кого ми самі вважаємо друзями чи близькими. А більшість людей в середньому згадує нас лише тоді, коли ми явно натрапились їм на очі (і думають про нас аж 30 секунд!)

[Маємо] відмовитись від шкільної ілюзії, що вчитися — це коли ми дійсно робимо все так, як роблять наші вчителі. У такому випадку не виникне жодного власного стилю, а лише ксерокопія того самого стилю. Натомість щоб відбувся творчий акт, прояв власного голосу, власного таланту, покликання, створення індивідуального стилю, необхідно визнати порожнечу, що лежить в основі будь-якого творіння.

Саме вона може викликати тривогу та гальмування. Чистий аркуш або тиша перед концертом є для письменника чи музиканта вираженням цієї порожнечі, яку жоден майстер ніколи не зможе заповнити. У цьому сенсі невдача — це не просто те, чого треба уникати, але й істотний досвід кожного процесу формування. Це імператив, який Беккет адресував насамперед самому собі: "Помиляйся знову, помиляйся все краще і краще". Тому що перформативний ідеал досконалості може зрештою породити лише гальмування або імітацію без творчості.

Але як я можу відповідати недосяжному стандарту мого вчителя? Як я можу писати після Пруста, Джойса чи Маккарті, або як я можу малювати після Сезанна, Пікассо чи Кіфера?

Як я можу писати пісні після Боба Ділана чи Де Андре? Або як я можу, простіше кажучи, у власному житті та творчості не бути розчавленим моделями, якими надихався? Монументальна ідеалізація майстрів схильна паралізувати нашу ініціативу, роблячи неможливим жест творчості. Якщо завжди необхідно робити за вчителями — адже самоосвіти, по суті, не існує — то так само необхідно не робити як вони, а знайти ту єдину недосконалість, яка характеризує наш власний стиль.

Це те, що Лакан казав своїм учням, застерігаючи їх не наслідувати його: "Робіть як я, не імітуйте мене!"

Massimo Recalcati. Non temete l’errore, fallite sempre meglio. Questo è il segreto

#цитата@psychoanalytic_fields

#переклад #стаття #психоаналіз

О войне и тщетности бытия. Ансельм Кифер

Раз-два в год мне звонит моя бывшая пациентка. Здравствуйте! - говорит она бодрым, немного мяукающим голосом, - это Лиза с паническими атаками! Я неизменно отвечаю - Я помню Вас, Лиза! Кстати, а когда у Вас последний раз была паническая атака? Семь лет назад (восемь, девять, десять) - отвечает Лиза. Время, как мы знаем, идет быстро. Лиза уже знает, что сейчас я ей задам вопрос, почему же до сих пор она определяет себя как "Лизу с паническими атаками". Лиза есть. Панических атак нет как нет. Но в самоопределение этой женщины слова "паническая атака" вошли прочно. Это часть ее индивидуальной психики. Расстаться с этой формулировкой нелегко.

Вы скажете - она говорит так, потому что хочет, чтобы я ее узнал. И она мне вот сейчас скажет то же самое. Но, в принципе, ей уже пора привыкнуть к тому, что я ее помню. Для психотерапевта память - одно из орудий труда. Я помню, в каком возрасте ее отец ушел из семьи, когда умерла ее бабушка, я помню, когда она впервые поцеловалась с мальчиком, помню страшилки, которые ей рассказывали в детстве. Помню какие лекарства она принимала. Много чего еще.

Иногда она говорит иначе: Это Лиза, у которой были панические атаки! - и смеется. Я должен похвалить ее, и хвалю. Вот ведь она учла мои пожелания! И я одобряю это стремление быть приятной для своего доктора. Хотя ничего она не учла. Сейчас ли, в прошлом ли, но панические атаки являются частью ее жизни.

Вот старый одесский анекдот: едет поезд, на полке лежит Абрамович и стонет: Ох, как я хочу пить! Ох, как я хочу пить! Не выдержав этих стенаний, сосед идет к проводнику и приносит Абрамовичу стакан чая. Абрамович выпивает чай, говорит спасибо, ложится на полку и стонет: Ох, как я хотел пить! Ох, как я хотел пить!

Страдание драгоценно. Это не такая вещь, с которой легко расстаются.

Автор: Борис Херсонский

Коллега на страничке для поиска специалистов сделала красивую опечатку: ищут психолога для античного ребёнка (ребёнка в античном спектре).