kinomenstanislav

«Небо над Берліном» (1987) Віма Вендерса – поетичне кіно, що оспівує і осмислює людське життя.

Використовуючи фантастичний сюжет про безтілесних ангелів, які спостерігають за берлінцями і намагаються їм духовно допомогти, Вендерс, разом зі своїми співавторами Петером Хандке і Ріхардом Райтінгером, зайнявся складною і витонченою філософською кіноесеїстикою.

Ангели – така собі метафора кіноока у фільмі Вендерса – підглядають за людьми (студентами, перехожими, акторами, професорами, музикантами, циркачами, самогубцями, дітьми – абсолютно всіма) і підслуховують їхні потаємні думки.

Не менше третини хронометражу «Неба над Берліном» займають глибоко особисті та часом надмірно інтелектуальні внутрішні монологи (написані Петером Хандке).

Вслухаєшся в них, вдумаєшся, зрозумієш – і обов'язково здивуєшся їхній глибині, образності та універсальності.

Ангели підслуховують все: від думок бабусі про високу квартплату до роздумів інтелектуала про метаморфози німецької цивілізації, від самобичування молодої людини, яка готується накласти на себе руки, до переосмислення «Послання до Коринтян», з якого починається фільм Вендерса.

«Коли дитина була дитиною, вона ходила, опустивши руки. Вона хотіла, щоб струмок був річкою, річка – бурхливим потоком, а ця калюжа – морем. Коли дитина була дитиною, вона не знала, що вона дитина. Все її надихало і всі душі зливались в єдине ціле. Коли дитина була дитиною, вона не мала ні суджень, ні звичок. Часто вона сідала, схрестивши ноги, а потім зривалася з місця і бігла. У неї були густі вихори та вона корчила пички, коли її фотографували...»

Або ось так: «Коли дитина була дитиною, її життя було натхненною грою, а тепер натхнення іноді відвідує її під час роботи».

Тільки на двох цих цитатах можна побудувати півторагодинну лекцію про людську свідомість і дитяче сприйняття дійсності, про буддизм і християнство, про час і смерть!

«Небо над Берліном» заглядає людині прямо в душу – і це підглядання, цей гічкоківський вуайєризм (згадайте класичну стрічку Гчкока «Вікно у двір») є споконвічно кінематографічним актом-дією.

Дивитись – значить бачити.

Саме для цього й існують кінокамери – для стороннього дослідження людського життя.

Тож головних героїв-ангелів у «Небі над Берліном» не двоє.

Крім Даміеля (Бруно Ганц) і Кассіеля (Отто Зандер) є ще й третій – кінооко, кінокамера режисера Віма Вендерса та оператора Анрі Алекана («Красуня і чудовисько», «Стан речей», «Прекрасна полонянка»).

Око це фіксує невимовну красу божественного буття – і чорно-білу (з погляду ангела), і кольорову (з погляду людини).

Світ прекрасний – каже нам «Небо над Берліном», підтверджуючи це високопоетичною режисурою – фільм абсолютно заслужено був удостоєний призу за режисуру в Каннах.

У світі прекрасно і дивовижно все: звуки, запахи, кольори, фактура, устрій...

Прекрасна сама людина і те, що їй даровано Богом – про що розповідає Пітер Фальк, який грає Пітера Фалька – пити каву, курити сигарету, розтирати руки від холоду і так далі до кінця нескінченного життєвого списку.

Матеріалізуючись, стаючи смертним («Мені хотілося б при кожному своєму кроці вимовляти: «Зараз. Зараз. Зараз», а не «Відтоді» і «Навіки»»), ангел Даміель уподібнюється дитині, для якої, як пам'ятаєте, «життя – це натхненна гра».

Він бігає по піску, дивується відтінкам червоного, пробує пити та їсти – він живе.

Ну прямо-таки буддійське послання про усвідомлення!

«Що я зараз роблю? Дивлюсь у порожнечу і пливу у всесвіті».

#рецензії

- - - - -

А тут можна прочитати вчорашній відгук на «Небо над Берліном».

❤4

www.group-telegram.com/jp/kinomenstanislav.com/203

92 viewsNov 27, 2024 at 18:02

«Небо над Берліном» (1987) Віма Вендерса – поетичне кіно, що оспівує і осмислює людське життя.

Використовуючи фантастичний сюжет про безтілесних ангелів, які спостерігають за берлінцями і намагаються їм духовно допомогти, Вендерс, разом зі своїми співавторами Петером Хандке і Ріхардом Райтінгером, зайнявся складною і витонченою філософською кіноесеїстикою.

Ангели – така собі метафора кіноока у фільмі Вендерса – підглядають за людьми (студентами, перехожими, акторами, професорами, музикантами, циркачами, самогубцями, дітьми – абсолютно всіма) і підслуховують їхні потаємні думки.

Не менше третини хронометражу «Неба над Берліном» займають глибоко особисті та часом надмірно інтелектуальні внутрішні монологи (написані Петером Хандке).

Вслухаєшся в них, вдумаєшся, зрозумієш – і обов'язково здивуєшся їхній глибині, образності та універсальності.

Ангели підслуховують все: від думок бабусі про високу квартплату до роздумів інтелектуала про метаморфози німецької цивілізації, від самобичування молодої людини, яка готується накласти на себе руки, до переосмислення «Послання до Коринтян», з якого починається фільм Вендерса.

«Коли дитина була дитиною, вона ходила, опустивши руки. Вона хотіла, щоб струмок був річкою, річка – бурхливим потоком, а ця калюжа – морем. Коли дитина була дитиною, вона не знала, що вона дитина. Все її надихало і всі душі зливались в єдине ціле. Коли дитина була дитиною, вона не мала ні суджень, ні звичок. Часто вона сідала, схрестивши ноги, а потім зривалася з місця і бігла. У неї були густі вихори та вона корчила пички, коли її фотографували...»

Або ось так: «Коли дитина була дитиною, її життя було натхненною грою, а тепер натхнення іноді відвідує її під час роботи».

Тільки на двох цих цитатах можна побудувати півторагодинну лекцію про людську свідомість і дитяче сприйняття дійсності, про буддизм і християнство, про час і смерть!

«Небо над Берліном» заглядає людині прямо в душу – і це підглядання, цей гічкоківський вуайєризм (згадайте класичну стрічку Гчкока «Вікно у двір») є споконвічно кінематографічним актом-дією.

Дивитись – значить бачити.

Саме для цього й існують кінокамери – для стороннього дослідження людського життя.

Тож головних героїв-ангелів у «Небі над Берліном» не двоє.

Крім Даміеля (Бруно Ганц) і Кассіеля (Отто Зандер) є ще й третій – кінооко, кінокамера режисера Віма Вендерса та оператора Анрі Алекана («Красуня і чудовисько», «Стан речей», «Прекрасна полонянка»).

Око це фіксує невимовну красу божественного буття – і чорно-білу (з погляду ангела), і кольорову (з погляду людини).

Світ прекрасний – каже нам «Небо над Берліном», підтверджуючи це високопоетичною режисурою – фільм абсолютно заслужено був удостоєний призу за режисуру в Каннах.

У світі прекрасно і дивовижно все: звуки, запахи, кольори, фактура, устрій...

Прекрасна сама людина і те, що їй даровано Богом – про що розповідає Пітер Фальк, який грає Пітера Фалька – пити каву, курити сигарету, розтирати руки від холоду і так далі до кінця нескінченного життєвого списку.

Матеріалізуючись, стаючи смертним («Мені хотілося б при кожному своєму кроці вимовляти: «Зараз. Зараз. Зараз», а не «Відтоді» і «Навіки»»), ангел Даміель уподібнюється дитині, для якої, як пам'ятаєте, «життя – це натхненна гра».

Він бігає по піску, дивується відтінкам червоного, пробує пити та їсти – він живе.

Ну прямо-таки буддійське послання про усвідомлення!

«Що я зараз роблю? Дивлюсь у порожнечу і пливу у всесвіті».

#рецензії

- - - - -

А тут можна прочитати вчорашній відгук на «Небо над Берліном».

BY kinomenstanislav