PETLYARIS DEATH BRIGADE

Обмін. Він повернувся, як привид.
Не впізнали одразу – змарнілий, мовчазний, очі темні, мов копоть після обстрілу. У документах було його ім’я. Але всередині – не залишилось нічого, крім тиші й болю, що не кричить.

Він нікого не обіймав. Не говорив. Не плакав. Це була мертва, тягуча тиша.

Мати впала перед ним на коліна, ціпеніла від щастя і страху. Торкалась його рук, лиця, мов хотіла розбудити в ньому сина, якого колись носила під серцем.
– Це ж я… Матір твоя, чуєш?
Вона шепотіла, але син дивився крізь неї, наче крізь дощове скло в камері.

Батько витер очі й вийшов на двір. Не зміг витримати. У тій тиші, що тягнулась від сина, було щось гірше за смерть – відокремленість від всього світу.

Хата була така ж. Двері рипіли так само. І навіть фотографії на стіні ще зберігали його обличчя – те, якого вже не існувало.

Вночі він не спав. Сидів у кутку й тихо шепотів імена. Не родичів – тих, хто залишився в ямі, в полоні, під землею. Тих, кого він не зумів витягнути. Їхні голоси були з ним постійно і здавалися рідними. А голос матері – чужим.

Наступного дня приїхала дівчина. Колись кохана. Тепер – незнайома. Вона притулилась до нього, тримаючи його руку. Вона плакала.
– Я чекала… Кожен день. Ти снився мені. Живий. Усміхнений… Ми були там щасливі, наче війна ніколи й не приходила до нас додому.

Він подивився на неї довго.
– У снах я був, бо там можна втекти. А тут… я досі в клітці. Ви всі – просто нові ґрати.

Вона не відповіла. Просто опустила голову. І тоді він додав:
– Я помер. Вам просто не повідомили про це, бо фізично я досі існую. Але хіба це життя?

Він вийшов на подвір’я, запалив цигарку та пішов у поле. Висока стерня чіплялась за його штани, наче щось хотіло втримати. Але його вже нічого не тримало. Світ не був йому більше домом. Люди – не були рідними.

Він вижив. Але не повернувся. І ніхто не знав, чи ще колись зможе.

www.group-telegram.com/jp/project_solaris.com/12138

1.2K viewsMay 26 at 22:22

Обмін. Він повернувся, як привид.
Не впізнали одразу – змарнілий, мовчазний, очі темні, мов копоть після обстрілу. У документах було його ім’я. Але всередині – не залишилось нічого, крім тиші й болю, що не кричить.

Він нікого не обіймав. Не говорив. Не плакав. Це була мертва, тягуча тиша.

Мати впала перед ним на коліна, ціпеніла від щастя і страху. Торкалась його рук, лиця, мов хотіла розбудити в ньому сина, якого колись носила під серцем.
– Це ж я… Матір твоя, чуєш?
Вона шепотіла, але син дивився крізь неї, наче крізь дощове скло в камері.

Батько витер очі й вийшов на двір. Не зміг витримати. У тій тиші, що тягнулась від сина, було щось гірше за смерть – відокремленість від всього світу.

Хата була така ж. Двері рипіли так само. І навіть фотографії на стіні ще зберігали його обличчя – те, якого вже не існувало.

Вночі він не спав. Сидів у кутку й тихо шепотів імена. Не родичів – тих, хто залишився в ямі, в полоні, під землею. Тих, кого він не зумів витягнути. Їхні голоси були з ним постійно і здавалися рідними. А голос матері – чужим.

Наступного дня приїхала дівчина. Колись кохана. Тепер – незнайома. Вона притулилась до нього, тримаючи його руку. Вона плакала.
– Я чекала… Кожен день. Ти снився мені. Живий. Усміхнений… Ми були там щасливі, наче війна ніколи й не приходила до нас додому.

Він подивився на неї довго.
– У снах я був, бо там можна втекти. А тут… я досі в клітці. Ви всі – просто нові ґрати.

Вона не відповіла. Просто опустила голову. І тоді він додав:
– Я помер. Вам просто не повідомили про це, бо фізично я досі існую. Але хіба це життя?

Він вийшов на подвір’я, запалив цигарку та пішов у поле. Висока стерня чіплялась за його штани, наче щось хотіло втримати. Але його вже нічого не тримало. Світ не був йому більше домом. Люди – не були рідними.

Він вижив. Але не повернувся. І ніхто не знав, чи ще колись зможе.

BY PETLYARIS DEATH BRIGADE