Часто бачу, як в українському просторі українські ж майстри не просто іронізують, а з сильним обуренням обговорюють "за що такі гроші", коли йдеться про чергову модну штучку від світового бренду.

Наприклад, цей браслет зі срібною вставкою (на фото) коштує $380. За нинішнім курсом це 15 960 грн.

І частіше за все іронізування в дусі "ахаха, 0,3 г срібла за такі гроші" (нагадую, мова про смішечки від людей з ювелірної галузі), "та я за 500 грн в сто разів краще зроблю" і т.д. І штука от в чому. Ви не ботега венета, не діор, і не міу міу. І люди не зважують цей браслет під час покупки.

Попри скарги на якість: плями від клею на взутті, шкіряні сумки, що розлазяться, чи сережки, наче зліплені дитсадківцями на занятті з ліплення пластиліну, це купують. І тут вже можна іронізувати над тим, чому людям хочеться здаватися, а не бути, що беззаперечено викликає і подив, і сміх, і в когось — засудження.

Тут можна йти і в психологію, і у філософію, і про маркетинг здорової людини зайвий раз українським виробниками не завадить почитати.

Копії ван кліфів і картьє беззаперечно можуть бути (і часто є!) кращими за якістю, ніж оригінали. Але без оригіналів і створеної довкола них історії, скільки б українських майстрів були змушені вигадувати щось нове! Та цілі майстерні б закривалися!

Це все про одне — позиціонування і розуміння того, що хоче споживач і чого хочеться вам як підприємцю чи майстрові). Хоче людина цяцьку чи родинну реліквію? Чи щось посередині — і для стилю, і для душі?

Це для нас може бути дорого — червона ниточка-оберіг 380 доларів. А для Bottega Veneta — нормально. Їм план продаж треба робити.

Якість — то вже питання совісті, можливостей і розуміння, куди ви хочете рухатися, до споживача з яким рівнем самоусвідомленості й самоповаги. Якщо ви не умовні ботега венета, найкрасивіші пресрелізи не допоможуть з криво зробленими застібками. Це шлях до космічно більших витрат щоразу, щоб знайти і задурити голову новим тимчасовим фанатам.