Літо купує книжки

​Років двадцять тому, коли я вперше потрапив до Львова, це місто здалося мені настільки головокрутним, що аж призвело до втоми, суму та головного болю. Просто довкола виявилося так забагато сецесії, кам'яних левів, бруківки, атлантів та каріатид, що моя пасторальна силянська свідомість не впоралася із бурлеском переживань.

Втім у романі Олега Краюхіна "Вітер у голові" я впізнав Львів уже таким, яким полюбив його після першої ж поїздки на Форум Видавців у 2007 році — красивим сучасним містом, з атмосферними трамвайними маршрутами, красивими парками і вуличками особливо чарівними і затишними там, де зустрічається найменше людей.

Позаяк я також встиг попрацювати кілька місяців велокур'єром, доставляючи книжки ВСЛ по Києву у часи, коли ніхто в Україні не відкрив ще жодної кав'ярні-книгарні, то описи переживань Максима та його "вітер у голові" співставні з цілком собі намацальним досвідом: відвезти книжки кудись у ліс за станцією метро "Червоний хутір", але пробити там колесо і волочити на собі велика до Дарницького вокзалу на електричку, мчати розтинаючи кисіль літнього повітря з горбка до метро "Сирець", уявляючи що буде, якщо на такій швидкості відвалиться колесо, або підріже авто, а часом і перелітати через кермо, не впоравшись із життєвими обставинами, кермуванням та вибоїнами на асфальті — розбити перший смартфон, помаркувати коліна та лікті червоними шрамиками на всеньке подальше життя.

Власне завдяки наявності у велокур'єра Максима смартфона я би розмістив події цього роману на уявній часовій шкалі десь починаючи з 2010 року. Зрештою, розборки з ментами та криміналом, у які по черзі вплутується цей ласий до крінжових пригод та відчайдушно героїчних вчинків персонаж — гарно лягають на сумну епоху імені Проффесора в сучасній історії України.

Історія з експериментальною вакциною, яку колять Максові, обіцяючи щедрий гонорар, виглядає дещо натягнутою на глобус оповіді совою, але як інструмент штовхання сюжету та deus ex mashina — цілковито собі заєбісь. Адже без цих загадкових симптомів герой мабуть й до середи (загалом кавалькада пригод охоплює лише один літній тиждень з життя велокур'єра) оповіді живим не дотягнув.

"Вітер у голові" я не назву ані кримінальною драмою, ні детективом, але це очевидно пригодницька міська історія, чимось подібна за динамікою та атмосферою до оповідання Анатолія Дністрового "Перший кий Будича". 

Персонажі тут розмовляють живою мовою (якій дещо бракує матюків), діалоги такі, наче підслухані десь на вулицях, а сюжетна лінія про стосунки Максима та Христини повертає мене у часи, коли я сам робив безліч дурниць зі схожих причин.

Класна книжка, щоби відволіктися на кілька днів від власних труднощів і тривог. 

P.S. А були б у тексті матюки, написав би, що це схоже на Lock, Stock and Two Smoking Barrels.

www.group-telegram.com/sg/summereading.com/513

513 viewsedited  Jun 10 at 07:05

​Років двадцять тому, коли я вперше потрапив до Львова, це місто здалося мені настільки головокрутним, що аж призвело до втоми, суму та головного болю. Просто довкола виявилося так забагато сецесії, кам'яних левів, бруківки, атлантів та каріатид, що моя пасторальна силянська свідомість не впоралася із бурлеском переживань.

Втім у романі Олега Краюхіна "Вітер у голові" я впізнав Львів уже таким, яким полюбив його після першої ж поїздки на Форум Видавців у 2007 році — красивим сучасним містом, з атмосферними трамвайними маршрутами, красивими парками і вуличками особливо чарівними і затишними там, де зустрічається найменше людей.

Позаяк я також встиг попрацювати кілька місяців велокур'єром, доставляючи книжки ВСЛ по Києву у часи, коли ніхто в Україні не відкрив ще жодної кав'ярні-книгарні, то описи переживань Максима та його "вітер у голові" співставні з цілком собі намацальним досвідом: відвезти книжки кудись у ліс за станцією метро "Червоний хутір", але пробити там колесо і волочити на собі велика до Дарницького вокзалу на електричку, мчати розтинаючи кисіль літнього повітря з горбка до метро "Сирець", уявляючи що буде, якщо на такій швидкості відвалиться колесо, або підріже авто, а часом і перелітати через кермо, не впоравшись із життєвими обставинами, кермуванням та вибоїнами на асфальті — розбити перший смартфон, помаркувати коліна та лікті червоними шрамиками на всеньке подальше життя.

Власне завдяки наявності у велокур'єра Максима смартфона я би розмістив події цього роману на уявній часовій шкалі десь починаючи з 2010 року. Зрештою, розборки з ментами та криміналом, у які по черзі вплутується цей ласий до крінжових пригод та відчайдушно героїчних вчинків персонаж — гарно лягають на сумну епоху імені Проффесора в сучасній історії України.

Історія з експериментальною вакциною, яку колять Максові, обіцяючи щедрий гонорар, виглядає дещо натягнутою на глобус оповіді совою, але як інструмент штовхання сюжету та deus ex mashina — цілковито собі заєбісь. Адже без цих загадкових симптомів герой мабуть й до середи (загалом кавалькада пригод охоплює лише один літній тиждень з життя велокур'єра) оповіді живим не дотягнув.

"Вітер у голові" я не назву ані кримінальною драмою, ні детективом, але це очевидно пригодницька міська історія, чимось подібна за динамікою та атмосферою до оповідання Анатолія Дністрового "Перший кий Будича". 

Персонажі тут розмовляють живою мовою (якій дещо бракує матюків), діалоги такі, наче підслухані десь на вулицях, а сюжетна лінія про стосунки Максима та Христини повертає мене у часи, коли я сам робив безліч дурниць зі схожих причин.

Класна книжка, щоби відволіктися на кілька днів від власних труднощів і тривог. 

P.S. А були б у тексті матюки, написав би, що це схоже на Lock, Stock and Two Smoking Barrels.

BY Літо купує книжки