“Політики, які організації просили нас розробити 2015 року, і те, що просять у 2025-му — кардинально різні речі”, — сказала юристка Лілія Вірьовкіна під час консультації, яку замовила у неї опісля гарячої дискусії тут в каналі про те, як фінансувати роботу співзасновників і директорів ГО.

Про її рекомендації та мої висновки щодо головного питання зустрічі розповім окремо. Поки ж — про цю цитату щодо політик.

Лілія каже, що раніше організаціям було достатньо плюс-мінус типового документу на 10 сторінок. Наразі ті ж політики — це 40-50 сторінок.

Чому? Бо тепер це документ з посиланнями на законодавство мало не в кожному абзаці, з детально виписаними, обгрунтованими підходами конкретної організації.

Політика стає аргументом у перемовинах з донорами щодо умов угоди, процедур закупівель, співпраці з підрядниками. Інструментом, щоб відстояти свою позицію, підходи та спроможність.

Мовляв, якщо ваша політика сильніша за ту, яку базово пропонує донор — він дозволить послуговуватися власною.

В теорії звучить круто. На практиці — чи вдається це комусь?

Бо з власного досвіду видається, що політики донора, які найчастіше йдуть додатками до угоди, є пріоритетнішими за політику організації.

“Раніше організації беззастережно приймали всі вимоги донорів. Тепер все частіше йдуть в аргументовану дискусію, щоб відстояти власні підходи та процеси”, — додає Лілія.

От з цим погоджуся на 100%.

Перед стартом проєкту ми часто ініціюємо перемовини з донором, щоб проговорити ті їхні процедури і правила, які ламають логіку наших активностей та робочих процесів. Або просто невиправдано ускладнюють роботу, коли все можна зробити простіше і отримати той же результат.

Успішність таких перемовин з нашого досвіду: 50/50.

Найлегше, звісно, з партнерами, з якими вже впроваджували проєкти. Вони знають, що ми адекватні в роботі та фінансовому звітуванні.