Літо купує книжки

​Як людина, яка ніколи не мала і, швидше за все, ніколи й не матиме особистого авто, я з особливим пієтетом ставлюся до громадського транспорту — як до благородно електричних метро, трамваїв та тролейбусів, так і до менш вишуканих міських автобусів. До всього, окрім маршруток, позаяк їздити маршрутками — страшенно не люблю. Може якби я у них бодай поміщався по висоті...

Кожен з таких маршрутів у певний період життя ставав постійним, тобто тією віссю, на яку це життя ніжно нанизувалося з дня у день, за роком рік. Особливо тоді, коли їздив отак щодня, за будь якої погоди та незалежно від пори року.

Перші п'ять років життя у Києві я так добирався на вулицю Газопровідну і, щоби дістатися тролейбуса №23, мусив ходити пішки через Берковецьке кладовище. Наступні десять років минули на Оболоні, а основним способом пересування містом був той, який найбільш харизматичний — Київський метрополітен. Нещодавно мені довелося пересісти на швидкісний трамвай - тепер саме він мене возитиме щоденно — від кінцевої до кінцевої, а деколи, коли сильно пощастить, аж під трамвайне депо — і оці крайні відрізочоки маршруту, в цілковито безлюдному дряконячому череві трамвая, особливо на світанку, після тривожних, сповнених гуркотом та вибухами ночей — здаються мені сьогоднішньому чимось дивовижним.

Щоби поділитися своєю залюбленістю в Київ, Наталка Діденко обирає тролейбусний маршрут, яким впродовж тривалого часу добиралася з Печерська у центр. 

«Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле» —це, перш за все, книга ностальгійна. Це розповіді про залюбленість авторки у свою молодість, роботу, місто, близьких людей. Кожна зупинка тролейбуса від вулиці Долиногірської (якої у Києві вже немає) до Бесарабської площі пов'язана із якимись знаковими подіями, важливими спогадами або ж просто милими подробицями з життя авторки. 

І всі ці спогади Наталка Діденко дбайливо зібрала в розкішне і сяйливе намисто любові, яке освітлює своїм теплим промінням навіть такі далекі від Києва місця, як Париж та Крим.

Я народився при совітах, але недовго за них прожив. А точніше навпаки — це вони недовго після мого народження протягнули. Я не ностальгую за шкільними часами або університетом, бо вони випали на складні і бідні роки. Також, звісно, і це очевидно, я не можу мати ностальгійних почуттів щодо радянщини, але читаючи цю книгу, відчуваєю, як лускають більбашки стереотипів і репаються основи довколишнього світу — коли в спогадах авторки стільки світла, в тебе просто немає іншого виходу, окрім як спробувати її зрозуміти.

У цій книзі страшенно багато красивого Києва — і такого Києва, якого більше не буде, і такого, який ми бачимо на власні очі весною, влітку, восени, взимку і знов навесні, і такого, яким він був під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.

А ще мені дуже подобається обкладинка, яку зробила Оксана Йориш — ну просто топ і the best 💚

www.group-telegram.com/us/summereading.com/519

390 viewsedited  Jun 21 at 15:19

​Як людина, яка ніколи не мала і, швидше за все, ніколи й не матиме особистого авто, я з особливим пієтетом ставлюся до громадського транспорту — як до благородно електричних метро, трамваїв та тролейбусів, так і до менш вишуканих міських автобусів. До всього, окрім маршруток, позаяк їздити маршрутками — страшенно не люблю. Може якби я у них бодай поміщався по висоті...

Кожен з таких маршрутів у певний період життя ставав постійним, тобто тією віссю, на яку це життя ніжно нанизувалося з дня у день, за роком рік. Особливо тоді, коли їздив отак щодня, за будь якої погоди та незалежно від пори року.

Перші п'ять років життя у Києві я так добирався на вулицю Газопровідну і, щоби дістатися тролейбуса №23, мусив ходити пішки через Берковецьке кладовище. Наступні десять років минули на Оболоні, а основним способом пересування містом був той, який найбільш харизматичний — Київський метрополітен. Нещодавно мені довелося пересісти на швидкісний трамвай - тепер саме він мене возитиме щоденно — від кінцевої до кінцевої, а деколи, коли сильно пощастить, аж під трамвайне депо — і оці крайні відрізочоки маршруту, в цілковито безлюдному дряконячому череві трамвая, особливо на світанку, після тривожних, сповнених гуркотом та вибухами ночей — здаються мені сьогоднішньому чимось дивовижним.

Щоби поділитися своєю залюбленістю в Київ, Наталка Діденко обирає тролейбусний маршрут, яким впродовж тривалого часу добиралася з Печерська у центр. 

«Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле» —це, перш за все, книга ностальгійна. Це розповіді про залюбленість авторки у свою молодість, роботу, місто, близьких людей. Кожна зупинка тролейбуса від вулиці Долиногірської (якої у Києві вже немає) до Бесарабської площі пов'язана із якимись знаковими подіями, важливими спогадами або ж просто милими подробицями з життя авторки. 

І всі ці спогади Наталка Діденко дбайливо зібрала в розкішне і сяйливе намисто любові, яке освітлює своїм теплим промінням навіть такі далекі від Києва місця, як Париж та Крим.

Я народився при совітах, але недовго за них прожив. А точніше навпаки — це вони недовго після мого народження протягнули. Я не ностальгую за шкільними часами або університетом, бо вони випали на складні і бідні роки. Також, звісно, і це очевидно, я не можу мати ностальгійних почуттів щодо радянщини, але читаючи цю книгу, відчуваєю, як лускають більбашки стереотипів і репаються основи довколишнього світу — коли в спогадах авторки стільки світла, в тебе просто немає іншого виходу, окрім як спробувати її зрозуміти.

У цій книзі страшенно багато красивого Києва — і такого Києва, якого більше не буде, і такого, який ми бачимо на власні очі весною, влітку, восени, взимку і знов навесні, і такого, яким він був під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.

А ще мені дуже подобається обкладинка, яку зробила Оксана Йориш — ну просто топ і the best 💚

BY Літо купує книжки