Погодьтеся, що не існує жодної причини не додати, завдяки Книжковому Арсеналу, до приблизно семиста поки не прочитаних книг ще дванадцять...

​Якщо маєте достатньо часу і вмієте читати швидко, то нову книжечку Володимира Арєнєва "Музиканти. Четвертий дарунок" можна прочитати за якусь годину. Саме тому й "книжечка", а ще через її зменшений розмір — якраз поміщається у кишеню піксельних штанів.

Під час Книжкового Арсеналу у мене не було навіть години часу, тому я читав "Музикантів" два дні. Це історія проста, але світла і атмосферна. А ще вона приємно різдвяна, але ж не буду я чекати найближчого грудня, краще якось на Різдво її перечитаю.

Музиканти — це рудий котисько, трішки схожий на Ростислав Семківа (хоча сам автор повісті бачить у ньому іншого дуже відомого письменника), величезний незрячий ньюфаундленд та невеличка сова, які чомусь подорожують разом світом, надто схожим на наш, адже ці персонажі, як і всі, хто читатиме про їхні пригоди в Україні, час від часу чують повітряну тривогу, звуки вибухів та спускаються в укриття.

Якщо хтось думає, що я допетрав, чому саме їх називають Музикантами, то це не так, але позаяк очевидно, що пригоди триватимуть, то деталі їхньої біографії можуть розкритися в інших оповідях, котрі автору ще доведеться написати.

Попри те, що історія різдвяна та підліткова (я і дев'ятирічним хлопчиськом залюбки би її читав), автор щедро розкладає по тексту "великодки", аби мені вона і в сорок два роки гарно заходила.

Двоє пухнастих друзів і одна перната їхня подруга вписуються в таємничу пригоду, щоби провести найдовшу і найстрашнішу зимову ніч у затишку та теплі, але якби все на світі відбувалося так просто, то не було б про що писати книжки...

​Книга журналіста та подкастера Романа Романюка "Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя" справляє, звісно, не аж такий розйобний ефект, як тепер уже легендарна операція "Павутина" Служби божої України, але вона незлецько заряджена на підняття бойового духу в її читачів.

Особливо приємно читати про новітню українську зброю одразу після перегляду надихаючого відео, де українські FPV-дрони у гарній якості демонструють, як вони приземляються на попередньо заплановані місця на корпусах та крилах кацапський літаків А-50, Ту-95, Ту-22, Ту-160, Ан-12 та Іл-78. Плюс 100 балів до надії на краще, віри в перемогу та любові до України.

Щиро раджу.

Вона і написана драйвово, наче стрімкий бойовик або детектив — так, що читаючи її не можеш і не хочеш зупинятися, гарячково гортаєш сторінки і аж захлинаєшся враженнями.

Автор захопливо розповідає про наших улюбленців: крилату протикорабельну ракету "Нептун", САУ "Богдана", морські дрони SeaBaby та Magura, далекобійний БПЛА "Лютий", розвідувальний літачок "Шарк", а також важкі "бомбери" Nemesis та Vampire. В історіях про "Нептун" та "Богдану" можна навіть відчути нефіговий саспенс, коли розумієш, що цього всього могло б не бути, якби не декілька щасливих збігів та роль особистостей в історії. 

Завжди приємно буде згадувати про те, як топили руснявий флагман, визволяли острів Зміїний, відганяли так званий чорноморський флот під російське узбережжя, палили мордорські НПЗ тощо-абощо. Надзвичайно топові оповіді, з коментарями учасників та очевидців, невідомими мені раніше деталями та красивими фоточками усіх вищезгаданих високотехнологічних героїв.

Якби моя воля, я би змусив, переконав, звабив прочитати цю книгу кожного та кожну, як цивільних, так і військових, щоби поряд з терабайтами гнилого ІПСО з північно-східних боліт в наших серцях та головах поселилася також гордість за те, якими дивовижними, сильними та винахідливими можуть бути українці.

Коли почнеться Третя світова, за увагу,  прихильність та досвід українських вояків та інженерів ще буде така заруба, що "Данія здригнеться". Пом'янете моє слово.

​В одному із блурбів на обкладинці книги поезій Іллі Камінського пишуть, що якщо в цьому році варто було б прочитати лише одну поетичну книгу, то нехай би це була "Глуха республіка".

Ця невеличка книжка справді дуже вражає і чіпляє. Перш за все, вона страшенно візуально красива і має цікаву структуру, адже створена на межі сприйняття різними органами чуттів, з елементами жестової мови.

Ілля Камінський народився в Одесі, але в 1993 році його сім'я емігрувала в США, відтак він пише англійською, пише красиво, метафорично, опиняючись у своїй оповіді десь між притчею та антиутопією, втім заснованою на реальних подіях — трагедії своїх предків.

Події "Глухої республіки" могли б відбутися де завгодно на тих наших теренах, куди регулярно приходять окупанти зі сходу (або заходу) і починають терор. Бабуся автора була арештована совєцькою руснею і заслана в Сибір, дідуся розстріляли одразу. Батька, який був немовлям, солдати випадково не помітили, а згодом цю єврейську дитину хтось з українців врятував і від гітлерівців.

Взявши за тло родинну історію, автор розгортає хроніку спротиву окупантам, який охоплює це умовне місто. Після того, як окупаційний вояк убиває глухого хлопчика на вулиці, містяни демонстративно стають глухими до всього та всіх навколо. Попри те, що сили нерівні і цей спротив здебільшого не є ненасильницьким, згадок насильства у книзі не бракує. Не обійшлося і без сцен "18+".

Дуже легко уявити тут на місці окупаційного контингенту якихось енкаведистів, есесівців або теперішню русню — всі вони одним миром мазані і заслуговують найгіршого.

Мені здається, що гарно буде прочитати цю книгу також тією мовою, якою вона була відчута, придумана і написана 🧡

Книжки від Президента та Першої леді знайшли своїх читачів на Сумському напрямку.
Тиждень тому на Книжковому Арсеналі Володимир та Олена Зеленські підтримали проєкт Культурних сил "Книга на фронт" і передали на фронт книжки видавництва Vivat "Майстер корабля" Юрія Яновського та "Любий Едварде" Енн Наполітано.
Під час одного з заходів мобільної групи Культурного десанту підписані президентським подружжям книжки обрали для себе бійці легендарної 80 ОДШБр Анастасія та Сергій. Ділимося з вами справжніми емоціями та думками наших захисників і захисниць, пам'ятаючи про те, що правильна книжка в правильний час здатна змінити життя.

​Років двадцять тому, коли я вперше потрапив до Львова, це місто здалося мені настільки головокрутним, що аж призвело до втоми, суму та головного болю. Просто довкола виявилося так забагато сецесії, кам'яних левів, бруківки, атлантів та каріатид, що моя пасторальна силянська свідомість не впоралася із бурлеском переживань.

Втім у романі Олега Краюхіна "Вітер у голові" я впізнав Львів уже таким, яким полюбив його після першої ж поїздки на Форум Видавців у 2007 році — красивим сучасним містом, з атмосферними трамвайними маршрутами, красивими парками і вуличками особливо чарівними і затишними там, де зустрічається найменше людей.

Позаяк я також встиг попрацювати кілька місяців велокур'єром, доставляючи книжки ВСЛ по Києву у часи, коли ніхто в Україні не відкрив ще жодної кав'ярні-книгарні, то описи переживань Максима та його "вітер у голові" співставні з цілком собі намацальним досвідом: відвезти книжки кудись у ліс за станцією метро "Червоний хутір", але пробити там колесо і волочити на собі велика до Дарницького вокзалу на електричку, мчати розтинаючи кисіль літнього повітря з горбка до метро "Сирець", уявляючи що буде, якщо на такій швидкості відвалиться колесо, або підріже авто, а часом і перелітати через кермо, не впоравшись із життєвими обставинами, кермуванням та вибоїнами на асфальті — розбити перший смартфон, помаркувати коліна та лікті червоними шрамиками на всеньке подальше життя.

Власне завдяки наявності у велокур'єра Максима смартфона я би розмістив події цього роману на уявній часовій шкалі десь починаючи з 2010 року. Зрештою, розборки з ментами та криміналом, у які по черзі вплутується цей ласий до крінжових пригод та відчайдушно героїчних вчинків персонаж — гарно лягають на сумну епоху імені Проффесора в сучасній історії України.

Історія з експериментальною вакциною, яку колять Максові, обіцяючи щедрий гонорар, виглядає дещо натягнутою на глобус оповіді совою, але як інструмент штовхання сюжету та deus ex mashina — цілковито собі заєбісь. Адже без цих загадкових симптомів герой мабуть й до середи (загалом кавалькада пригод охоплює лише один літній тиждень з життя велокур'єра) оповіді живим не дотягнув.

"Вітер у голові" я не назву ані кримінальною драмою, ні детективом, але це очевидно пригодницька міська історія, чимось подібна за динамікою та атмосферою до оповідання Анатолія Дністрового "Перший кий Будича". 

Персонажі тут розмовляють живою мовою (якій дещо бракує матюків), діалоги такі, наче підслухані десь на вулицях, а сюжетна лінія про стосунки Максима та Христини повертає мене у часи, коли я сам робив безліч дурниць зі схожих причин.

Класна книжка, щоби відволіктися на кілька днів від власних труднощів і тривог. 

P.S. А були б у тексті матюки, написав би, що це схоже на Lock, Stock and Two Smoking Barrels.

​В середині ХХІ століття, через кількадесят років після того, як ШІ досягнув сингулярності, перевершивши можливості людського інтелекту, люди наклепали людиноподібних роботів, яких називають "Піно".

Цю модель створили для допомоги людям у їхніх буденних справах, особливо таких, де треба працювати в загрозливих або й небезпечних для життя людини умовах.

Наприклад, розміновувати значні території по двадцять годин на добу, "відпочиваючи" лише під час зарядки батарей. Або доглядати тварин і проводити над ними досліди у фармацевтичній лабораторії. Працювати в теплицях, дбаючи про рослини. Навіть виконувати роль помічника для старенької пані з деменцією, якій здається, що "Піно" — її син.

Роботи "Піно" відомі своїм ретельним підходом до будь-якої довіреної їм роботи, бо виконують все чітко і без збоїв. Проте, коли фармацевтична компанія змушена закрити свою лабораторію, згідно із протоколом, "Піно" повинен був підірвати об'єкт, знищити всіх піддослідних тваринок і самоліквідуватися. Опинившись в загрозливих для свого існування обставинах,  робот здійснює перший в своєму "житті" екзистенційний вибір...

Манґа Такаші Муракамі "Піно" — це добра і світла, дуже зворушлива, нехай і сумна місцями історія. 

Цікаво, чи в реальному світі колись постане питання про можливість ШІ мати щось таке, що в людському лексиконі називається "серцем" або "душею"?

​Once upon a time... коли в Румунії можна було заночувати випадково, а ведмеді не лише страшно ричали неподалік, але й приходили під наші намети дзеленчати немитими після вечері казанками, мені гарно мріялося про те, що було би класно піти в похід, який би не закінчувався разом із вихідними або відпусткою, а так, знаєте, всерйоз.

Наприклад пройтися Лікійською стежкою уздовж всенької її довжини, або Дорогою святого Якова (принаймні бодай тією її частиною, яка починається на Поділлі).

Олена Бондаренко, яку я заочно знаю ще з ЖЖ (це дуже локальний мем, за яким безпомилково можна впізнати вікову категорію мовця) — не просто пройшла Карпатами в чотирьох країнах понад дві тисячі кілометрів, а зробила це сама.

І оце сьогодні в "Книгарні Є" біля Поштової площі (вул. Петра Сагайдачного, 23А) о 19:00 буде презентація її книжки "Сама".

Го запитаємо, як позбутися ведмедя під час походу, бо до мене це питання вже майже десятиліття повертається у страшних снах...

​У ті доісторичні часи, коли я ще мав достатньо вільного часу, щоб бавитися словами в фейсбуці і читав коментарі про те, коли я вже напишу власну книжку, мені вистачало якогось крихітного, непомітного на перший погляд епізоду, з якого я міг щось витягнути, який мені вдавалося докрутити до якоїсь ширшої (але не більшої за середньостатистичний мій допис у цій соцмережі) історії.

Автору роману "Сімейство Нетаньягу" Джошуа Коену пощастило познайомитися і заприятелювати з старшим за нього на п'ятдесят років, але направду легендарним літературним критиком Гарольдом Блумом. Під час розмов з Блумом Джошуа Коен мав можливість насолоджуватися безміром його знань та досвіду, натомість переказував йому новини з літературного та видавничого світів, ділився плітками і щоразу сподівався, що Гарольд почне розповідати якісь історії з свого довгого,  наповненого цікавими людьми життя.

Є особлива пікантність в тому, коли читаєш книгу про батьків та братів теперішнього прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу саме тоді, як ВПС Ізраїлю завдають ударів по Ірану, знищуючи його військових високопосадовців та ядерну програму — обома руками розгойдуючи маховик Судного Дня.

Гарольд Блум розповів Джошуа Коену, як одного разу він мав справу з таким собі ізраїльським істориком Бен-Ціоном Нетаньягу, який прагнув влаштуватися на роботу в університет. Батько нинішнього прем'єра Ізраїля прийшов на співбесіду з дружиною та трьома синами (середульший із яких згодом стане всіма знаним "Бібі"), які влаштували у кампусі такий безлад, що цей випадок перетворився на анекдот.

Джошуа Коен не наважився ввести у роман великого американського критика та його чудову дружину, тому більшість того, що описано в книзі — вигадка, але ж яка крута! Абищо не отримало б Пулітцера в 2022 році.

"Сімейство Нетаньягу" — книга смішна, але інтелектуальна. Деякі діалоги та вчинки персонажів виглядають максимально абсурдно, а кожного із представників сімейки Нетаньягу хочеться придушити. Інтроверти, як ото я, зайвий раз переконаються, що слова Сартра "пекло це інші" — зовсім не перебільшення.

Розділ про "титри" додає цій веселій "розповіді про незначний і, зрештою, навіть неістотний епізод в історії однієї дуже відомої родини" цікавого історичного тла, а сьогоднішні (поки що) дистанційні бойові дії між Ізраїлем та Іраном взагалі виглядають у контексті цього роману, як сцена після титрів у супергеройському кіно.

​Ну нарешті манґа, яка відчувається після прочитання майже як повноцінна книжка, а не як нескінченний серіал.

"Блукальці" Макото Юкімури — це дещо меланхолійна за настроєм, але доволі динамічна розповідь про космос, який став рутиною. Про щось подібне завжди мріяли класичні фантасти і могли б продовжувати мріяти зараз ми, якби візіонер Ілон Маск не виявився фашистом та придурком, а весь світ, замість того, щоб займатися науковими дослідженнями і дбати про екологію, — масово озброюється і так заходить на нове коло взаємного знищення.

Майже всі персонажі тут — трохи космонавти. І займаються вони здебільшого нескінченною і достатньо невдячною роботою — ловлять довкола осередків життя та бізнесу космічне сміття. Не надто героїчна праця, яка втім залишає простір для раптової можливості стати героєм.

Я дуже люблю фільми про космос, на кшталт Інтерстеллара або Гравітації і ця манґа якраз для таких, хто дивом не розгубив цю дитинну прихильність до романтики космічних подорожей. Колись, у глибокому дитинстві, начитавшись Бредбері або Азімова, я одного разу безапеляційно заявив, що, як тільки з'явиться така можливість, — полечу на Марс і моя мама дуже через це засмутилася, адже навіть тридцять років тому було очевидно, що такий політ буде польотом в один кінець.

"Блукальці" класні. В міру глибокі та емоційні, в хорошому, олдскульному сенсі вайбові, місцями смішні і дуже, дуже гарно намальовані.

​Як людина, яка ніколи не мала і, швидше за все, ніколи й не матиме особистого авто, я з особливим пієтетом ставлюся до громадського транспорту — як до благородно електричних метро, трамваїв та тролейбусів, так і до менш вишуканих міських автобусів. До всього, окрім маршруток, позаяк їздити маршрутками — страшенно не люблю. Може якби я у них бодай поміщався по висоті...

Кожен з таких маршрутів у певний період життя ставав постійним, тобто тією віссю, на яку це життя ніжно нанизувалося з дня у день, за роком рік. Особливо тоді, коли їздив отак щодня, за будь якої погоди та незалежно від пори року.

Перші п'ять років життя у Києві я так добирався на вулицю Газопровідну і, щоби дістатися тролейбуса №23, мусив ходити пішки через Берковецьке кладовище. Наступні десять років минули на Оболоні, а основним способом пересування містом був той, який найбільш харизматичний — Київський метрополітен. Нещодавно мені довелося пересісти на швидкісний трамвай - тепер саме він мене возитиме щоденно — від кінцевої до кінцевої, а деколи, коли сильно пощастить, аж під трамвайне депо — і оці крайні відрізочоки маршруту, в цілковито безлюдному дряконячому череві трамвая, особливо на світанку, після тривожних, сповнених гуркотом та вибухами ночей — здаються мені сьогоднішньому чимось дивовижним.

Щоби поділитися своєю залюбленістю в Київ, Наталка Діденко обирає тролейбусний маршрут, яким впродовж тривалого часу добиралася з Печерська у центр. 

«Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле» —це, перш за все, книга ностальгійна. Це розповіді про залюбленість авторки у свою молодість, роботу, місто, близьких людей. Кожна зупинка тролейбуса від вулиці Долиногірської (якої у Києві вже немає) до Бесарабської площі пов'язана із якимись знаковими подіями, важливими спогадами або ж просто милими подробицями з життя авторки. 

І всі ці спогади Наталка Діденко дбайливо зібрала в розкішне і сяйливе намисто любові, яке освітлює своїм теплим промінням навіть такі далекі від Києва місця, як Париж та Крим.

Я народився при совітах, але недовго за них прожив. А точніше навпаки — це вони недовго після мого народження протягнули. Я не ностальгую за шкільними часами або університетом, бо вони випали на складні і бідні роки. Також, звісно, і це очевидно, я не можу мати ностальгійних почуттів щодо радянщини, але читаючи цю книгу, відчуваєю, як лускають більбашки стереотипів і репаються основи довколишнього світу — коли в спогадах авторки стільки світла, в тебе просто немає іншого виходу, окрім як спробувати її зрозуміти.

У цій книзі страшенно багато красивого Києва — і такого Києва, якого більше не буде, і такого, який ми бачимо на власні очі весною, влітку, восени, взимку і знов навесні, і такого, яким він був під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.

А ще мені дуже подобається обкладинка, яку зробила Оксана Йориш — ну просто топ і the best 💚

​Вже мабуть добра чверть століття минула з того дня, як я дивився фільм Тоні Кея «Американська історія Ікс», але відтоді я так жодного разу не наважився передивитися цей страшний калейдоскоп жорстокості, насилля та расової ненависті. 

Американський "скелет у шафі" ще навіть не встиг стати скелетом — надто живими і болісними досі є спогади про тисячі випадків лінчування "кольорових" представників американського суспільства — афроамериканців, китайців, індіанців...

Чорну комедію Персіваля Еверетта «Дерева» неможливо вписати у межі якогось одного жанру, позаяк це і кримінальна драма, і роман жахів, і поліцейський детектив, і загадкова історія з елементами містики, і політична сатира. А зважаючи на місце у фіналі Букера — ще й інтелектуальний роман.

Завдяки коротким розділам, які переважно складаються з кумедних або тупих діалогів, швидкій зміні декорацій та величезній кількості персонажів, ця розповідь не просто легко читається — вона буквально «горить» в руках читача. Попри велику кількість жорстоких убивств — білих чоловіків хтось душить колючим дротом і каструє — неможливо не читати запоєм цей цікавезний «франкенштейн», виплеканий на перетині купи жанрів

Взявши за основу реальну історію з 1955 року про катування та лінчування чорношкірого підлітка Емметта  Тілла, якого звинуватили в образі білої жінки,  автор вигадує фантастичну казку про справедливу помсту усім причетним (або їхнім нащадкам). Адже убивць хлопчика згодом виправдає суд присяжних, який складався з білих. 

У романі Персіваля Еверетта малоприємних білих чоловіків починають демонстративно убивати за загадкових обставин. Але роблять це якісь «кольорові» месники чи  невідома містична сила — ще треба з'ясувати читачеві. В романі для допомоги по з'ясуванню всіх обставин прибувають спеціальні детективи (обидва афроамериканці, які стали полісменами, щоб зброя була не лише у білих) та агентка ФБР  (також «кольорова»).

Дуже колоритною персонажкою роману є Мама З. — стоп'ятирічна жінка, яка була свідком лінчування свого батька в 1913 році і з того часу збирає інформацію про всі інші подібні злочини. Загалом таких випадків тисячі і не лише в Південних штатах. Окрім збережених імена та прізвищ конкретних жертв у цьому архіві є також інформація про вбивство десятків неопізнаних  «кольорових» чоловіків, жінок, дітей...

Злочини на ґрунті расової ненависті — це надто складна тема для громадян США навіть в ХХІ столітті, в особливо зараз, коли там при владі опинилося зборисько ідіотів з конченим нарцисом на чолі. Позаяк сьогодні розв'язувати цю проблему точно ніхто не буде, гротескний, дуже перебільшений роман «Дерева» може подіяти там, де ніколи не працюватимуть жодні державні правозахисні програми або освітні кампанії.

Попіл тисяч закатованих емметтів тіллів стукає в серцях скривджених, відтак рано або пізно американська частина цивілізованого світу повернеться до якогось з варіантів демократії.

Але спершу ми всі, на жаль, змушені будем піти долиною темряви смертної, через нові Темні Віки...

​В суспільній думці побутує такий собі напіванекдотичний стереотип, мовляв чоловіки ніколи не дорослішають, а складними в житті хлопчика є лише перші сорок років його життя. Ха-ха.

Приблизно за тиждень зі мною також станеться дещо жахливе і прекрасне одночасно — сорок два роки, але я вже зараз можу сказати, що відповідь на головне питання життя, Всесвіту і взагалі мені так і не трапилася, натомість відбулося дещо інше вкрай дивовижне. Я маю на увазі книгу Роберта Маккеммона  «Життя хлопця».

Корі Макенсону дванадцять років і це либонь найкращий час в житті будь-якого хлопця, адже в цьому віці хлопець зазвичай (принаймні зі мною було саме так) вже вміє читати запоєм найкращі книжки, літає на велосипеді, наче шаленець, не боїться вилізти на найвищу в селі черешню, вперше закохується в (чомусь обов'язково) старших дівчат і цікавиться всім на світі, особливо динозаврами, привидами та марсіянами. 

Роман розпочинається з того, як хлопець з татом розвозять молоко замовникам і потрапляють в загадкову пригоду — мало не зіштовхуються із авто, яке летить у бездонне озеро. Батько хлопчика стрибає у воду, сподіваючись врятувати водія, але повернути до життя чи бодай витягнути на берег того голого понівеченого і прикутого наручниками до керма чоловіка — неможливо. 

«Життя хлопця» в моїй уяві постає чимось на кшталт рімейку «Кульбабового вина» Рея Бредбері. Другу з цих книг я вперше прочитав приблизно у стільки ж років, скільки головному герою є у першій. Десь тоді ж я також читав «Воно» Стівена Кінга, «Загублений світ» Артура Конан-Дойла і ще багато-пребагато інших книг, які необхідно прочитати кожному хлопцеві в такому віці. А от коміксів, на жаль, не читав зовсім — в середині дев'яностих їх можна було побачити хіба на сторінках знайдених на горищі підшивок журналу «Перець».

Здається, я впустив цю книгу так глибоко у серце саме тому, що почав забувати, як це — бути хлопчиком і бачити магію світу. Забувся про те, як по цвинтарях  та покинутих будинках блукали привиди, як невідомі чудовиська викрадали худобу в селах, дикі кабани переслідували самотніх нічних подорожніх, а в лісах зустрічалися якщо й не казкові олені чи трицератопси, то зубри або пара вовків — точно. 

Я не знаю чи потрібно всім знати те, чим живуть і дихають дванадцятирічні хлопці, але для мене — майже сорокадворічного дядька — роман «Життя хлопця» став книгою, яка вперше за довгий час викликала справжнє і сильне зворушення, безліч спогадів, часом, навіть, трішки сліз. Роберт Маккеннон виклався по-максимуму, пишучи цей (ймовірно достатньо автобіографічний) роман про життя і дорослішання хлопчика в крихітному містечку Зефір, що десь в Алабамі. Не пригадую, коли ще мені траплялася настільки поетична і насичена метафорами оповідь, від читання якої стає то солодко, то гірко. Це одна із тих історій, котрі заповнюють тебе вщерть.

Що відбувається з Корі Макенсоном впродовж цього роману? На перший погляд він просто собі живе. Але життя — це завжди трохи більше, ніж перелік подій та обставин, які їх супроводжують. Життя — це магія та виклики, невдачі і перемоги, страхи і до болю нестерпна радість, це смертельні втрати та раптові виграші, це таємниці та загадки, це відчай, почуття провини та втома, це дружба і закоханість, це щирість і світло, це здатність і намір не спинятися, не зважаючи ні на що, це знайомство зі смертю, це пам'ять про минуле і прийняття невідворотного. А в такому житті знайдеться місце і зомбі-тваринам, і підводним чудовиськам, і розборками з місцевою мафією та шкільними хуліганами, і спогляданням за купанням оголеної дівчини в лісовому озері...

«Життя хлопця» — це, можливо, найкраща книга серед тих, які за мною трапилися в цьому бентежному 2025 році.  За силою вражень та густиною переживань вона навіть може бути однією з найкращих книжок евер. 

Якщо ви загубили ключі від власного дитинства, всі інші доступні «машини часу» саме зламалися, а відчути трохи справжньої магії і тепла дуже треба — читайте цю книгу вже сьогодні, не зволікайте. 

Нехай ця оповідь і нанизує на себе всі чотири пори року, але літо — найкращий час для проходу крізь такий портал.

​У 2025 році я, здається, ще не дивився жодного футбольного матчу, але 25 років тому все було зовсім інакше...

Досі трохи шкодую, що пропустив легендарні ігри «Динамо» (Київ) з «Барселоною» в 1997 році. Це були такі перемоги, які неможливо повторити. Либонь саме вони й викликали аж таке збурення в інформаційному полі, котре в ті дні ще сиділо в пелюшках і смоктало цицьку телебачення, що я дізнався про існування професійного футболу. Моя однокласниця Оля дивилася футбол з своїм татом.

16 вересня 1998 року я вперше в житті проміняв традиційний вечір волейболу в шкільному спортзалі на перегляд футбольного матчу між київським «Динамо» та афінським «Панатінаїкосом». Наші той матч програли, але я виграв, бо став дивитися футбол регулярно.

Цікаво, що цьому ще передувала поїздка у Київ з мамою та сестрою, де ми побачили на вулицях футбольних фанатів, а згодом я дізнався, що саме в той день — 22 липня 1998 року — «Динамо» (Київ) здобуло свою найрезультативнішу перемогу в єврокубках, обігравши з рахунком 8:0 валлійську команду «Баррі Таун».

Пізньої осені 1998 року я вже був затятим футбольним вболівальником і почав дивитися матчі киян навіть проти українських клубів. В 1999 році я подався вчитися у Кам'янець-Подільський і там у гуртожитку ми збиралися на перегляд кожного матчу великим гуртом біля телевізора, крихітний екран якого був навіть менший за екрани сучасних смартфонів.

Впродовж наступних трьох чи п'яти років я купував кожне число журналу «Футбол». Звістку про смерть Валерія Васильовича Лобановського в травні 2002 року я випадково почув по радіо, коли виходив після пар з факультету, і... заплакав.

Відтак книга спортивного коментатора та журналіста Романа Бебеха, написана у співавторстві з Олегом Лужним «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу» стала для мене «машиною часу». Адже читаючи це велике інтерв'ю з «залізним капітаном» київського «Динамо» та збірної України, я відчув себе героєм пісні «ТНМК — Фідель»: допоки Лужний живий — я іще малий...

Олег Лужний був фундаментом, базою та ґрунтом для тієї команди, яка перемагала «Барселону», лондонський «Арсенал», мадридський «Реал» і затято билася з «Ювентусом» та «Баварією». Попри те, що з літа 1999 року багаторічний динамівський капітан нарешті здобув можливість та право перейти до лондонського «Арсеналу», в іграх «Динамо» ше якийсь час відчувалася його незрима і безкомпромісна присутність.

Окрім солодкого смаку ностальгії в цій книжці є чимало такого, за що пекуче соромно: про ставлення окремих тренерів до футболістів, втручання менеджерів та власників у тренерську роботу, "договорняки" та корупцію, а також про сумне становище теперішнього «Динамо» (Київ) і українського футболу загалом.

Дуже шкода, що Лужному так і не довірили бути головним тренером киян, а всі інші спроби та пропозиції тренерської роботи виявилися такими крінжовими та невдалими.

Олег Лужний точно заслуговує кращої роботи та досвіду.